Лонгін спочатку запитав про пожежу. Він хотів знати, чи згоріло щось цінне, і нагадав, що молодий міліціонер отримав серйозні поранення під час рятувальної операції. Він зламав ногу, гасячи пожежу на даху. Його госпіталізували після того, як він намагався врятувати будку з інструментами. Це, додав Лонгін, віщує добру справу для співпраці між Хенєком, його людьми та міліціонерами.
— Звичайно, звичайно, саме на це я й розраховую, — променисто віщував Хеньо. — Зрештою, ми живемо в одному місті і повинні допомагати один одному. Було б дуже погано, якби ми через щось посварилися. Лонгін відповів:
— Про це ніхто і не сперечається. Сподіваюся, ви зараз ні до чого не відчуваєте себе зобов'язаним, що, прямо кажучи, вам не страшно. Ми просто хочемо поговорити. Спокійно та вільно. Як люди з одного міста.
— Я дуже боюся диявола, але зовсім не земних речей, — сказав Хеньо. — Мені чітко сказали: тебе переслідуватимуть.
— А вас не дивує, що Богоматір не запобігла згорянню сараю? — Це було підступне запитання, яке підготував Лонгін. — Якби вона хотіла допомогти, нам би не довелося викликати пожежників.
— Я вважав, що пожежники саме для цього і існують, вони гасять різні пожежі, зокрема й на городніх ділянках, — добродушно відповів Хеньо. — Крім того, вони прибули вже після того, як пожежа вже згасла, будка все ще стоїть, і всередині насправді нічого не згоріло, тому я думаю, що Богоматір втрутилася.
Шкодую, що я не міг побачити їх у той момент, розділених столом, на якому були розкладені папки справ, викладених на показ, попільничкою та друкарською машинкою, точно такою, на якій Хеньо друкував свої одкровення. Лонгін, мабуть, широко посміхався, ніби крокодил, у якого над водою виблискують очка. Він чекав, неситий звірюка. А Хеньо, спокійний і щасливий, з хрестом на грудях, сидів, махав руками й базікав про те, що в нього на ділянках, хто приходить і навіщо, як там Матір Божа і так далі. Лонгін, мабуть, зрозумів, що таким чином багато не досягне, і спробував з іншого боку. Запитав, чому Богородиця обрала саме Олаву і Хенєка, простого пенсіонера. Адже якби вона прийшла до Костянтина Чернєнка чи Рональда Рейгана, то домоглася б набагато більше, наприклад, миру між народами.
— Матір Божа набагато мудріша за мене і, безперечно, знає, що робить, – відповів Хеньо. — Але ви трохи маєте рацію, тобто я багато про це думав. Бо я проста людина. Богородиця говорить до мене, я це записую і дивуюся, що такі мудрі речі пройшли через мої уста. Може, вона не хотіла турбувати тих постійно зайнятих великих людей?
Готовий побитися об заклад, що Лонгін примружував очі, що, на його думку, додавало його варварській пиці м’якших рис. Він виголосив промову про те, чим весь час переймався Вальдек: про заблоковану дорогу на Стшелін, натовпи у поїздах і автобусах, про вереміїв, які йдуть через колії, і про кілька смертельних випадків, нарешті про те, що ділянки захаращені й забиті, ними не можна користуватися як слід.
— Ви людина глибоко віруюча, – говорив він. — Це добре. Я сам дуже поважаю віру, вона, ця побожність, захищає світ від звірства. І тут я вас не розумію, бо як ви можете приймати Богородицю в якійсь будці, де навколо все засране, засцяне, ну хіба це годиться? Чи не краще в костьолі?
— Можливо, й краще, – ласкаво погодився Хенєк. Як я його знаю, він взяв кубик цукру й зробив паузу, чекаючи, поки той кубик почне розчинятися на язику. — Я більше переймаюся людьми, бо вони стоять цілий день на холоді й під дощем. Ну, сморід теж є, тільки я сумніваюся, що саме він заважає Пресвятій Діві, адже вона ж народила нашого Спасителя в стайні. Пане офіцер, уявляєте, як там смерділо?
Лонгін навіть не думав здаватися.
— А якби ви сказали Богородиці, щоб вона перейшла до костьолу? Тоді люди не мерзли б. Парох запевнив, що в бічній каплиці можна було б організувати дещо лише для вас. Я впевнений, що, якщо ви поясните Богородиці, у чому справа, вона погодиться без проблем.
Хеньо слухав і наминав цукор, як кінь після Великої Пардубіцької[49].
— Звичайно ж, я скажу і попрошу. Тільки боюся, що нічого з цього не вийде. Швидше за все, буває так: Богородиця каже, а я лише виконую накази. І вона, мабуть, до жодного костьолу не піде, бо вже наказала мені збудувати такий костьол на ділянках. Якби вона хотіла піти кудись інде, то не так би квапилася з будівництвом.
49
Велика Пардубицька – найстаріший та один з найскладніших стипль-перегонів у Європі, які проводяться щорічно з 1874 року в Пардубіце, Чеська Республіка, зазвичай у другу неділю жовтня. Коні та вершники долають дистанцію 6900 метрів та долають 31 перешкоду, включаючи знаменитий рів Таксіс.