На щастя для Хеня, статуя не обмежилася одним лише разом і плакала червоними сльозами принаймні двічі на місяць. Польдек роздобув медичні рукавички і збирав ці сльози в пробірки, нібито на потреби тієї комісії, яка нібито мала приїхати, хоча я готовий побитися об заклад, що частину цього він продав нікому про це не кажучи. Крім того, пан Больо випустив у світ разовий випуск газетки, присвячений виключно чудовій фігурі. Працювало і сарафанне радіо. Не минуло й тижня, як в Олаві закипіло від вереміїв. Як і раніше, вони висипалися з вагонів на вокзалі, блокували потяги та всі виїзні шляхи з міста, блукали парком, збирали блискуче листя та повзли по узбіччю на колінах. У мене в закладі клієнти говорили тільки про них. Скаржилися, що знову почався цирк. Але в цих скаргах не було злості, частіше відчувалася нотка теплоти, бо, мабуть, усі вже звикли, що Олава — це виняткове місто в Польщі, що в Катовіце є шахтарі, у Кракові — скнари, а у нас — наші веремії.
+++
Комісія від Костьолу чомусь не хотіла з’являтися, зате в середу на світанку до сараю під’їхали міліцейська "ніса", великий "фіат" і "полонез" без розпізнавальних знаків. Капала мжичка і, як це буває восени, все здавалося сном. З "ніси" та "фіату" висипалися міліціонери, а з "полонезу" вийшов Лонгін, у формі та в кашкеті, натягнутому на свій квадратний кабак. Він став руки в боки й гримнув:
— Просимо до нас, пане Хауснер!
Зізнаюся, пане Лукаш, що Лонгін вибрав вдалий момент. У середу, як ми знаємо, Богородиця мала вихідний, і на ділянках перебувала лише групка найвідданіших вереміїв: старенькі з єрихону, двоє матвіїв, сонних після нічного чергування, кілька мародерів, якийсь чоловік від Больо і, власне, все. Що стосується Больо, то міліціонери витягли його з його нори у вроцлавському районі Кржики, побили кийками по литках і привезли до нас до комендатури. Така ж сама доля спіткала і пана Польдека, з тією лише різницею, що бадьорий Польдек боровся за свободу, наче це були окопи Святої Трійці[50]. Приборканий він також не хотів одягатися. Правоохоронці вели його в піжамі мокрою, ще темною вулицею Хороброго. Пан Польдек опирався ногами в капцях і кричав:
— Кіріє елєйсон! Кіріє елєйсон!
На ділянках було спокійніше. Хеньо висунув з сараю стурбовану голову, а Лонгін повідомив йому, що він є головним підозрюваним у справі про шахрайство і мусить з’явитися до комендатури. Хеньо сам відчинив хвіртку, попросив матвіїв зберігати спокій і втішав стареньких, які залилися сльозами. Лонгін одразу ж попрямував до будки. Він стояв там хвилину з ліхтариком, дивився на весь мотлох, що там складено. Зрештою він звернув увагу на фігуру. Звичайно ж, він бачив її з самого початку, зрештою, її важко було не помітити, раз вона була найбільшою, оточеною свічками.
— То це і є та ваша чудасія, так? – дурнувато запитав він, бо на щоках фігури ще засихала кров. Не чекаючи на відповідь, він кивнув своїм, і міліціонери понесли статую до "ниси". Старі жінки підняли галас, матвії почали метушитися, і лише Хеньо їх заспокоїв.
— Мабуть, так має бути, – сказав він. — Як хочуть забрати, нехай забирають.
Кажуть, ті двоє в уніформі несли статую обережно, ніби вона ось-ось мала відкусити їм руки. За нею до "ниси" пішов і Хеньо. З того, що мені відомо, йому навіть наручники не одягли. Він сів на вказане місце і почав молитися. Загалом, затримали тільки його. Міліціонери наказали решті розійтися і закрили порожню ділянку. Але ці люди, ті старенькі жінки, матвії та випадкові, загублені веремії, зовсім не пішли. Вони стояли перед ділянкою і дивилися. Ви навіть не уявляєте, як деякі люди вміють нестерпно дивитися. Погляд скривдженого веремія на раз впивається в голову, забирає спокій і сон, хіба що ви такий негідник, як Лонгін. Той махнув рукою і дав знак своїм, щоб рушати. Але вони не рушили.
50
Окопи Святої Трійці (раніше Окоп гори Святої Трійці) – бастіонна фортеця на річці Дністер, в гирлі річки Збруч, заснована в 1692 році гетьманом Станіславом Яном Яблоновським, спроектована Тільманом ван Гамереном. Окопи мали на меті блокувати сполучення між османським гарнізоном Кам'янця-Подільського, що знаходився за 23 км, та Молдавією, звідки відправлялися обози з припасами до Кам'янця-Подільського. Окопи Святої Трійці втратили своє військове значення після Карловицького миру (1699), в результаті якого Річ Посполита повернула собі Кам'янець-Подільський.