Вираз обличчя Ромка свідчив, що він охочіше пояснив би Люциферові, якою стороною тримати вила. Якимось чином я розумію страх перед кардиналом. Зрештою, Ромек був лише вікарієм[51]. Він мріяв про кар’єру, самостійність, про те, що мріє кожен, і неохоче ризикував. Ну, але ж йшлося про Хенєка.
— Потім зателефоную, – запевнив він. — Я знаю, що зараз кардинала не застану.
Що ж, я знав Ромка здавна і знав, коли він викручується. Я підбадьорив його:
— Зателефонуй зараз, що тобі заважає, якщо його все одно немає.
Кардинал відповів одразу. Ромек довго розповідав про Хеньо і дивовижну статую. Додав, що, хай там що ми думаємо про об’явлення на ділянках, треба заступитися за цього надзвичайно побожного чоловіка. Він говорив мудро, як справжній приятель, тільки ніби так здригався під час розмови, що голос у нього слабшав. Нарешті він замовк. Слухав і кивав головою. Подякував, поклав слухавку і сказав:
— На жаль, для Хенєка нічого зробити не можна.
Коли колеги підводять, залишаються колеги жіночої статі. Колись у мене була справа з нашою олавською міліціонеркою. Такою чорноволосою. Імені панові не скажу. Ми познайомилися, коли мундирні допомагали на конкурсі на найкрасивішу сходову клітину. Справа була чудова, гаряча, закінчилася сумно, тому я не хотів йти до тієї шмульки, але інших варіантів не було. Вона мешкала десь біля виїзду з вулиці Третього Травня, там, де якраз будували силоси. Я знаю, бо довго дивився на екскаватори, на частково зведену вентиляційну вежу, операторів і каркаси цих силосів. Будували їх з даху, не знаю чому. Тоді все було навпаки. Я боровся з думками, але врешті-решт постукав. Вона відчинила й запитала, як я смію до неї приходити.
Є щось дивне в зустрічі через роки, у тому, як ми уникаємо болісних спогадів, вдаючи, що вони не мають жодної цінності. Що ми вже не згадуємо одне одного. Розмовляємо переважно про знайомих, про те, як тече життя, про дітей, тільки в неї дітей не було, ні з ким не зв’язалася. Іноді я думаю, що посіяв у ній якийсь, знаєте, руйнівний спогад. Щось, що не дозволяє їй полюбити знову. Що ж, я ж не хотів цього робити. Врешті-решт вона впустила мене всередину, і коли ми лежали в ліжку, я не міг відірвати від неї погляду: де її тіло погладшало, де стало кращим. У неї був твердий живіт, стегна розрослися від вправ. Цицьки стирчали, наче штучні, тільки шкіра вже звисала на плечах, з’явилося друге підборіддя і гусячі лапки біля очей та губ. Час страшенно летить, і це жахливо. Я почував себе не найкраще, а вона відчула це і запитала, з чим я прийшов, адже ж не для сексу після стількох років.
Я сказав правду, бо а що я мав сказати? Все заради Хеня. Я сидів на краю ліжка і дивився, як у мене бовтається член. Ми були дорослими людьми і найгірше залишили позаду. А все ж було боляче.
— Я здогадувалася, що йдеться про нього. — Вона обійняла мене ззаду, як мені подобалося. — Не буду брехати. Допоможу, якщо зможу. Але ти мусиш сказати мені одну річ. Чому ти мене покинув?
Пане Лукаш, чому я залишив таку дівчину? З тим її сміхом, з чорним волоссям, з характером, з почуттям гумору. Дівчину, яка закінчувала за мене речення і знала про все, чого я хочу, ще до того, як я наважився про це розповісти. А чому одружений чоловік кидає коханку? Бо, бачите, ми могли втекти разом. Тоді, багато років тому, коли був конкурс на найкрасивішу сходову клітку. Я пішов би від Данусі. Я був до тієї, чорноволосої, справді засліплений коханням. Я залишив би квартиру. Я залишив би і роботу, бо як працювати поруч із покинутою родиною, коли покинуті діти ходять по Ринку? Вона, напевно, звільнилася б із міліції, бо соромно, бо зруйнований шлюб. Хто слухатиме таку міліціянтку? І ми б десь оселилися, і було б чудово, і ми були б щасливі. Я б працював у Вроцлаві перукарем, бо тільки це я люблю і вмію. Вона пішла б, не знаю, на фізкультуру чи щось таке. Ми б їли вечері в ліжку, вона б постійно докінчувала за мене речення, я б її смішив, бо, пане, зі мною вона постійно реготала. Тільки щось би згасало, випаровувалося, ми б трахалися дедалі рідше, радість вислизала б з рук, і раптом я б згадав про хлопців, про Данусю і про те, що вона теж була для мене хорошою. А вона, ця чорноволоса, теж про щось згадала б. І ця пам’ять нас пригнітила б, дала б нам прочухана, і ми б врешті-решт почали звинувачувати одне одного: через тебе це, а через мене те.
І ми сиділи б у норі, як розлючена землерийка, як ображений вомбат. Аж поки врешті-решт уся любов пішла б до біса. Ось так і буває, коли людина йде за серцем і покидає сім'ю. Ніколи не можна так чинити. Бо це нещастя, бо це кривда для дітей. Так я вважаю, а оскільки не міг сказати їй правду, то сказав ось що:
51
Вікарій (лат.