Наприклад, приблизно у вісімдесят п'ятому році, саме на свято Христа Короля[56], з неба пролилася злива з облаток. Абсолютно благословенний град. Облатки, звичайно, зникли, не доторкнувшись землі, але, звичайно ж, їх сфотографували. Пан Больо продавав знімки. На цих фотографіях здебільшого були хмари, контур кола та якісь крапки, ніби з рентХенівського знімка. Принаймні так казали. Я сам цього не бачив, пане Лукаш. Просто мені цей цирк тоді набрид, і я не хотів бачити його. У Енгельса є багато таких фотографій.
Веремії, які приїхали до нас з півдня, згадували, що десь поблизу Немодліна, Гродкова і аж до Бжега від сонця біг широкий, дуже чіткий промінь, щось на кшталт золотої магістралі. Цим шляхом небо вказувало шлях до Олави. Захоплений Енгельс розповідав, що одного разу на городніх ділянках сонце почало крутитися, як прядка, і воно також змінювало кольори: від білого до рожевого, від рожевого до зеленого. Зелене сонце, чи може пан собі таке уявити? Щоб ще краще було, хмари також стали барвистими, тремтіли та струшували різнокольорові крапельки, і захоплені веремії ловили їх у руки та роти.
Ці кольори захоплювали розум вереміїв. Можливо, тому, що вдома все було сірим? Вони бачили кольори на сараї, чудодійній статуї та на Хенєкові. Або уявіть собі щось подібне: стоїть жінка, а інша жінка, вся усміхнена, підлітає до цієї жінки, вказує пальцем і кричить: "Пані, ви вся кольорова!".
Інша жінка, звичайно, дивиться вниз і починає радіти. Вона гукає: "Пані теж! У пані теж все обличчя синє, як риза Непорочної Діви! А на грудях у пані золоті смуги".
Але найкращий трюк зіграв психіатр з Єльча. Він працював на автомобільному заводі та мав репутацію неймовірно похмурого. Лікував переважно алкоголіків та типів, які не могли впоратися з агресією. Від такого важко розвеселитися. Він пішов на городні ділянки, Хеньо доторкнувся до нього, і хлопа почало трусити. Троє матвіїв тримали його, він так сильно смикався, і кричав, здавалося, п'ятьма мовами одночасно. Хенєк поклав руки йому на лоб і довго щось бурмотів, поки чоловік не заспокоївся.
На жаль, мій дурний брат сказав тому психіатру, коли той йшов, що вигнав десять демонів. Він бачив, як демони шурували з його рота, стрибали по гілках навколишніх дерев і, нарешті, ображені, втекли до пекла. Чоловіка це жахливо вразило. Він жив у страху, що ці демони повернуться. І він дійшов висновку, що такий диявол може ховатися в будь-кому. Він перестав тиснути руки п'яницям і кропив святою водою кожного пацієнта перед тим, як привітатися. Так він втратив роботу і решту колег. Все, що йому залишилося, це мучити свою родину.
Чудеса існували, але не для всіх. Пам'ятаю, це було приблизно через півтора тижні після візиту типів від Лонгіна. Я одужав, але салон не працював. Я замовив крісла у Вроцлаві, їздив до Ополя за дзеркалами, але здебільшого сидів вдома. А я, пане, не звик бути один. Зараз все інакше, але тоді я знав лише будинок, повний людей, більше нікого. Данусь на роботі, діти в школі, Хеньо на ділянці. Я не знав, що з собою робити. Не звик прибирати. По телевізору лунали програми для аграріїв і Домашній дитячий садок. По радіо грали лише дурні пісні, і було холодно та огидно.
Ця дівчина прийшла зовсім сама, одягнена, як канарка, у білій куртці з пожертвувань, вузьких штанях та тапках. Її волосся, як пам'ятаю, було світлим і зав'язаним назад, вона була у великих окулярах і в червоній хустці. У неї був ніс як у Янди[57], а в цілому бібліотекарка до глибини душі. Вона запитала про Хеня, чи живе тут той чудотворець. Я відповів:
— Можливо, він тут і живе, але працює десь в іншому місці.
Вона засміялася, і це було приємно. Це якось відрізняло її від вічно похмурих веремій. Приїхала вона аж зі Скаржиська, чотири рази пересідала на інший поїзд і рано-вранці приземлилася в Олаві. У неї була лише наша адреса. Доки гуляла містом, щоб нікого не розбудити. Ось що вона сказала. Дівчина стояла на килимку біля дверей, тремтячи від холоду. І постійно протирала окуляри.
Як я міг не запросити її до себе? Ми сиділи на кухні. Вона зняла куртку. Під нею був жакет, який виглядав так, ніби зірвали шкіру з далматинця, і ремінь, обтяжений великою золотистою пряжкою. Вона також була граціозна, типу танцівниці. Дівчина постійно тремтіла. Я заварив чай, долив рому, собі взяв лише ром, а пляшка стала між нами. Гостя розбазікалася, як більшість дезорієнтованих і втомлених людей, які опинилися в незнайомому місці, з незнайомцем на додачу. У таких ситуаціях ми чіпляємося за слова.
— Я і справді не знаю, що сказати, пан до мене такий милий, – пробурмотіла вона. — У Польщі багато говорять про вашого брата, брата Хенрика. Добрий та чесний. Я прийшла, бо вже не знаю, що робити. Тільки не смійся, будь ласка. В мене голова тріщить. Я знаю, що люди приходять з раком та сліпотою, несуть такі нещастя, а я тягнуся до вас з дурною, зболілою головою.