Ну і почалося. Веремії, один за одним, насіли на Жанетку. Вони кричали, що вона повія та шахрайка. Сильніші слова не пройшли б крізь їхні благочестиві горлянки. Вони кричали, що її місце в найгіршій пивній або під вуличним ліхтарем. Нехай іде до "Адрії" та бентежить офіціантів! Нехай замовить літр віскі та заїсть котлетою, обов'язково на Страсному тижні. Хто саме у неї зупиняється? – питали вони. Звідки в неї на це гроші? Від шахрайства та проституції. Вона продала душу й тіло, такого висновку дійшли веремії і вже розділилися на дві фракції. Одні висловлювали думку, що Жанетка була шахрайкою, інші, очевидно, більш співчутливі, стверджували, що вона є одержимою дияволом. Трясучи хрестами, вони обступили її півколом і притиснули до паркану. Жанета, нібито, тремтіла, як уражена струмом тварина, а її очі були зовсім дикі. Шановний пане, коли ви бачите у когось такі очі, краще піти звідти і не вступати в суперечку, бо таким людям більше нічого втрачати. "Проклинаю вас, — сказала вона. — Скоро ви ходитимете, як живі мерці. Ваші руки згниють, а ваше потомство згниє у ваших утробах. Очі ваших дітей набрякнуть. Ви не знайдете хліба. Жодної мірки води для вас, — казала вона, тикаючи пальцем у груди кожного веремія. — У вас буде попіл і гній, і мертві, мертві діти. Річка мертвих дітей пожере ваші домівки.
Так вона сказала і пішла. Веремії дозволили їй пройти, і ніхто не намагався її зупинити.
Того дня не лише було покладено край кар'єрі Жанети на ділянці, а й свободі Енгельса. Іноді я розмірковую над цим. Дві різні людини, два життя, розбиті в один день. Ну що ж. Мені самому важко, і Енгельс, гордий, як будь-який волоцюга, точно не очікував би співчуття. У будь-якому разі, одразу після того, як він розповів мені про Ісуса, він поповз до лігва на розі вулиць Пивоварної та Палацової, де зупинився. Він вкрав десь відро фарби та намалював купу хрестів на стінах. Коли фарба закінчилася, він цвяхом продрапав ще половину. Потім викинув у вікно всі свої нещасні речі — одяг, старі меблі, радіоприймач, щось таке — і почав читати молитви, б'ючись головою об стіну для різноманітності. Але його заарештували з іншої причини. Бачите, меблі, що вилітали з вікна, чи легкі акти насильства нікого не дивували, і вони точно не були приводом турбувати міліцію. На жаль, дурний Енгельс взявся за електропроводку. Він розбивав стінки та виривав кабелі. Він дістався з усім цим аж до коридору, коли його заарештували[66].
За інших обставин він би отримав адміністративний штраф, а може, й умовний термін. Але дурний Енгельс розповів історію про те, як зустрів Ісуса. Він також зізнався, що перетворює свою комунальну квартиру на фортецю, і порадив поліцейському зробити те саме, бо скоро кінець світу. Енгельса, вже в смиренній сорочці, відвезли до Любьонжа. Бо в них у Любьонжі є божевільня. Що з ним сталося потім, я не можу сказати. Світ, пане Лукаш, жахливо сумне місце, і він швидко забуває таких людей, як Енгельс. Іноді мені здається, що я єдиний, хто його пам'ятає, єдиний, хто за ним сумує. Можливо, він ще живий. Можливо, в Любьонжі хворим дають газовану воду. Він її страшенно любив. Справжню таку, з сифона.
+++
Я страшенно не люблю виїжджати з Олави. Ми з Данусею планували, як будемо подорожувати після того, як хлопці підуть з дому, але я завжди знав, що нічого з цього не вийде. Ми так говорили, щоб скрасити своє життя. Людині потрібен дім. А якщо в неї є дім, то їй більше нічого не потрібно. Я гортав ті журнали про подорожі та дивився Тоні Халіка[67] по телевізору. Про себе я думав, що ці люди, які так подорожують, мабуть, дуже самотні.
Ще одна річ, коли я кудись їду, я намагаюся насолоджуватися цим. Не можна витрачати жодної хвилини своєї подорожі, бо навряд чи я повернуся туди ж. Крім того, деякі теми не люблять поспіху. Тому до Новей Руди я поїхав на день раніше.
Дорогою я заїхав до лісу і знайшов потрібне місце. Потім рушив далі. У Новій Руді є така маленька ринкова площа, кумедна, бо крива, йде так навкіс. Діти каталися там на велосипедах. У ресторані під аркадами я замовив свинячу шию та кілька малих порцій горілки, не забагато, бо мені треба було бути у формі зранку. Готель у мене був у якомусь замку чи щось таке, прямо біля залізничного вокзалу. Я сидів біля вікна, дивився на пагорби, слухав гул поїздів, зовсім як старий дід.
Вранці я з'їв яєчню і запитав у милої дівчини в готелі, чи можна мені взяти огірок на дорогу. Не маринований. Звичайний, сирий, неочищений огірок. Чим більший, тим краще. Дівчина, цілком до речі, веснянкувата, як та акторка Бедржинська[68], була дуже здивована. Нащо мені він?
66
Дещо подібна поведінка була у жителів Вроцлава, які готувалися до кінця світу, в романі Лукаша Орбітовського "Святий Вроцлав" (є на Флібусті).
67
Тоні Халік, уроджений Мечислав Антоні Сендзімір Халік (24 січня 1921 — 23 травня 1998) — польський кінооператор, режисер-документаліст, автор книг про подорожі, мандрівник, дослідник і поліглот (розмовляв іспанською, англійською, французькою, португальською, італійською, німецькою, гуарані та саванте).
68
Адріанна Беджинська – польська акторка театру, кіно і телебачення; також співачка, актриса естради.