Та тільки-но Зорбас підвівся, як почулися швидкі, важкі кроки по ріні. Волохаті Зорбасові ніздрі затремтіли.
— Про вовка помовка! — тихо сказав він і вдарив себе по стегнах.— Іде! Нюхом почула мене, сучка, взяла слід і ось уже тут.
— Ну, я піду, щось мене розморило,— мовив я й підвівся.— Треба розім’ятися, а ви собі тут як знаєте.
— На добраніч, хазяїне!
— І не забувай, Зорбасе: ти обіцяв їй одружитися, не зроби з мене брехуна.
Зорбас зітхнув:
— Ще раз одружуватися, хазяїне? Мені це вже набридло.
Війнуло пахощами туалетного мила.
— Тримайся, друже!
Я швидко пішов геть — уже чулося важке дихання старої сирени.
Наступного дня ще вдосвіта Зорбасів голос прогнав мій сон.
— Що сталося? Чого це ти розкричався так рано? — здивувався я.
— Скільки можна спати? Це нікуди де годиться, хазяїне! — відповів він, набиваючи їжею торбину.— Я привів двох мулів, вставай, поїдемо в монастир, підпишемо документи та займемося канатною дорогою. Знаєш, лев боїться лише одного — воші. Так от, нас з’їдять воші!
— Як це ти можеш називати вошею бідолашну Бубуліну? — запитав я, сміючись.
Але Зорбас вдав, що не почув.
— Ходімо,— кинув він,— поки сонце ще низько.
Я радий був піднятися на гору, де пахло хвоєю. Ми посідали на мулів і побралися схилом. Біля шахти зупинилися. Зорбас дав робітникам розпорядження: пробивати далі «Ігумена» й прокопати рівчак у «Боягузі», щоб стікала вода...
День сяяв, як чистий діамант. Що вище ми підіймалися, то вільніше і ясніше ставало на душі. Я знову відчув, яке значення для психіки мають чисте повітря, вільне дихання, широкий обрій. Немовби душа — це якесь звірятко з легенями й ніздрями, якому потрібно багато кисню. А в куряві, у важкому повітрі воно задихається...
Сонце вже було височенько, коли ми в’їхали в сосновий бір. Там стояв медвяний дух, легкий вітерець обвівав нас, крони шуміли, наче море.
Зорбас, поки ми підіймалися, весь час приглядався до схилу гори, подумки розставляв опори, уявляючи, як блищить під сонцем канат, протягнутий аж до берега, та як із свистом мчать по ньому, мов стріли, стовбури зрубаних дерев, і казав, потираючи руки:
— Чудова робота! Золото! Загрібатимемо ліри лопатою, все буде так, як ми хочемо.
Я здивовано глянув на нього.
— Е, не прикидайся, ти ж не забув! Перш ніж збудувати свій монастир, подамося на ту велику гору! Як це вона називається? Тіва, чи як?
— Тібет, Зорбасе, Тібет... Але тільки удвох. Той край не терпить жінок.
— Та хто ж тобі каже про жінок? Вони добрі, і не лай їх тоді, коли чоловік не має чоловічої роботи — добувати вугілля, брати фортеці, розмовляти з богом. Що він тоді робить, аби не скиснути? П’є вино, грає в кості, обіймає жінок. І чекає. Чекає, коли настане його час — якщо настане.
Зорбас трохи помовчав.
— Якщо настане! — роздратовано повторив він.— Бо може не настати ніколи.
І невдовзі додав:
— Не можу я так, хазяїне, не можу. Або земля має побільшати, або я маю поменшати. Інакше я пропав.
Попереду між соснами показався якийсь чернець — рудий, блідий, у підітканій рясі, в чорній круглій скуфії. Він швидко йшов, спираючись на залізну палицю. Побачивши нас, чернець зупинився, підняв палицю й запитав:
— Куди йдете, благословенні?
— У монастир,— відповів Зорбас,— поклонитися.
— Вертайтесь назад, християни! — вигукнув чернець, і його вибалушені сині очі почервоніли.— Вертайтесь назад, послухайте мене, я вам добра бажаю! Той монастир — не сад богородиці, а сад сатани. Бідність, покора, цнота — вінець, як відомо, ченця! Брехня! Брехня! Вертайтесь назад, кажу вам. Гроші, гординя, місце ігумена — ось їхня свята Трійця!
— Ну й комедія ж зараз буде, хазяїне,— обернувся до мене Зорбас і аж вискнув від радості.
Нахилившись до ченця, він запитав:
— Як тебе звати, діду? І куди це ти поспішаєш?
— Захаріасом звати мене. Взяв я свою торбину та й утік. Утік, бо не можу більше. Скажи ж і мені своє ім’я, земляче, будь ласкавий.
— Канаваро.
— Не можу більше витримувати, брате Канаваро. Христос цілу ніч реве й не дає мені спати. Я теж реву разом з ним, а ігумен — горів би він у геєні вогненній! — кличе мене сьогодні вранці: «Гей, Захаріасе,— каже мені,— ти не даєш братам спати, я тебе прожену!» — «Та хто ж то не дає їм спати,— відповідаю,— я чи Христос? То він реве». А той підняв свою ігуменську патерицю, антихрист такий, і ось, ось — дивіться!
Він зняв скуфію — крізь волосся видніла велика закривавлена гуля.
— Тоді я забрав свої пожитки й махнув геть.
— Ходімо з нами в монастир,— сказав Зорбас,— я тебе помирю з ігуменом. Ходімо за компанію, покажеш нам дорогу, сам бог нам тебе послав.
Старий хвилинку подумав, і очі його спалахнули.
— А що ви мені дасте? — нарешті спитав він.
— А чого б ти хотів?
— Сушеної тріски та пляшку коньяку.
Зорбас нахилився, пильно придивляючись до нього:
— А чи не сидить у тобі якийсь диявол, Захаріасе?
Чернець здригнувся й здивовано запитав:
— Звідки ти знаєш?
— Я йду із Святої гори,— відповів Зорбас,— то дещо знаю.
Старий похилив голову й прошепотів ледь чутно:
— Таки сидить.
— І він хоче сушеної тріски й коньяку?
— Так, хоче, будь він проклятий!
— Ну що ж; згода! Може, він ще й курить? — Зорбас кинув старому сигарету. Той вправно підхопив її.
— Курить, курить, проклятущий,— відповів чернець, дістав із пазухи кремінь, кресало й трут, запалив і вдихнув дим на повні груди.
— В ім’я Христа! — мовив він, підняв свою залізну палицю, обернувся кругом і пішов попереду нас.
— А як звати диявола, що сидить у тобі? — запитав Зорбас і підморгнув мені.
— Йосифом,— відповів чернець не оглядаючись.
Товариство напівбожевільного ченця не подобалося мені; калічний розум, як і скалічене тіло, завжди викликали в мені якусь суміш співчуття й відрази. Але я мовчав, давши Зорбасові робити, що хоче.
На свіжому повітрі в нас розпалився апетит, отож ми розташувалися під величезною сосною й розв’язали торбину. Чернець ласо нахилився над нею, чекаючи, що звідти покажеться.
— Е-е,— вигукнув Зорбас,— не облизуйся, отче Захаріасе! Сьогодні великий понеділок; ми масони, тому їстимемо м’ясо, курчатко, бог нам простить. А для твоєї святості маємо халву й оливки, прошу!
Старий погладив масну бороду.
— Я,— мовив він покаянно,— я, Захаріас, пощуся.
Поїм оливок та хліба, ну й зап’ю водою... Але Йосиф — він же диявол — не поститься, він теж їстиме м’ясо, брати мої, і питиме вино з вашої пляшки, будь він проклятий!
Захаріас перехрестився, похапцем покуштував хліба, халви, оливок, утер долонею рота, випив води і знову перехрестився, ніби вже наївся.
— А тепер,— сказав він,— черга розпроклятого Йосифа...
І накинувся на курча.
— Їж, дияволе,— сердито бурмотів він, відкушуючи великі шматки.— Їж, бодай ти подавився!
— Чудово, ченче! — з запалом вигукнув Зорбас.— Бачу, в тебе губа не з лопуцька.— І обернувся до мене: — Як тобі здається, хазяїне?
— Та не гірша, ніж у тебе,— відповів я, сміючись.
Зорбас подав ченцю пляшку з вином.
— Хлебчи, Йосифе!
— Пий, бодай ти обпився! — крикнув старий, схопив пляшку й добряче приклався до неї.
Сонце припікало, і ми відсунулися глибше в тінь. Від ченця кисло тхнуло потом і ладаном, він розімлів од спеки, і Зорбас перетяг його в тінь, щоб не так смердів.
— А як ти став ченцем? — запитав Зорбас, якого після ситної їди потягло на розмову.
Чернець захихотів:
— Може, думаєш, від святості? Де там! Від злиднів, брате, від злиднів. Не було чого їсти, то спало мені на думку: піду-но я в монастир, аби не здохнути з голоду!
— Ну й що, задоволений?
— Слава богу! Я часто зітхаю, але ти на те не зважай: не по цьому світу я зітхаю — срав я на нього, вибачайте і щодня серу. А зітхаю по царству небесному. Я не можу без жартів, викидаю всілякі коники, а ченці дивляться на мене й сміються, однак усі лають мене, кажуть, що в мені сім чортів сидить, та я їм відповідаю: «Не може бути, бог любить сміх. Коли-небудь він мені скаже: іди-но сюди, сміхуне, іди, розвесели мене!» Отак я й потраплю до раю, як блазень, точно вам кажу.