І поки я дивився отак на чорний пароплав та на дощ, мій сум поволі набрав предметного вигляду, і в вологому повітрі вималювався, немов зітканий з дощу та пристрасті, мій дорогий друг. Коли це було? Минулого року чи вчора я прийшов попрощатися з ним у цей самий порт? А може, це сталося в іншому житті? Та ось я знову згадав про дощ, про холод і світання, і серце моє переповнилося мукою.
Довге прощання з дорогою людиною тяжке: краще не тягти, а відрізати все одним махом і знову лишитися в природному стані людини — в самотині. Одначе того дощового ранку я не міг відірватися від свого друга. (Пізніше — на жаль, запізно,— я зрозумів, чому). Я піднявся разом з ним на пароплав, сів у його каюті серед розкиданих валіз і прискіпливо вдивлявся в нього, коли він відвертався вбік; вдивлявся, ніби хотів закарбувати в пам’яті всі до одної його риси — ясні синьо-зелені очі, витончено горде, м’яке юначе обличчя, а перед усім — шляхетні руки з довгими пальцями.
Відчувши нараз мій погляд, який ковзав по ньому жадібно, ніби немовля, що шукає грудь, він обернувся до мене з тим насмішкуватим виразом, якого прибирав, коли хотів приховати зворушення.
Глянувши на мене краєм ока, він усе зрозумів. І, щоб розвіяти смуток розлуки, запитав, іронічно посміхаючись:
— Допоки?
— Що «допоки»?
— Допоки ти трубитимеш папір і киснутимеш у чорнилі? Поїхали зі мною, туди, на Кавказ. Тисячам людей із нашого племені там загрожує небезпека, треба їх рятувати.
І він засміявся, ніби кепкував із власних високих поривань.
— Можливо, ми й не врятуємо їх,— додав він,— але ж урятуємо власні душі, прагнучи врятувати інших. Адже так? Хіба не це ти проповідував, учителю? «Єдиний шлях до власного порятунку є боротьба за порятунок інших...» Тож уперед, учителю, ти, який навчав... Ходімо!
Я не відповів. Священний Схід, вітчизна богів, високі гори, поклик Прометея, прикутого до скелі... Кликало прикуте в ті роки до тих самих скель наше плем’я. Воно було в небезпеці, й знову кликало на поміч одного зі своїх синів. Я ж слухав той поклик і нічого не робив, немов страждання було сном, а життя — якоюсь захопливою трагедією, тому вискочити із зали на сцену і втрутитись у дію означало виявити себе наївним простачком.
Пролунав третій гудок. Мій друг, не чекаючи відповіді, підвівся й подав мені руку:
— Ну, хай тобі щастить, бібліотечний пацюче! — сказав він насмішкувато, щоб приховати зворушення.
Він добре знав, який то сором — не володіти своїми почуттями. Сльози, ніжні слова, безладні жести, панібратське поводження здавалися йому вадами, не гідними людини. Хоч як ми любили один одного, проте ніколи не обмінялися ніжними словами; ми кусалися й дряпались, як звірята. Мій друг — витончений, іронічний, культурний, а я — варвар. Стриманий, він уміло вкладав усі прояви душі в посмішку, а я, грубий, вибухав недоречним, вульгарним сміхом.
Я теж хотів був приховати своє хвилювання за крутим слівцем, але посоромився. Втім, ні, не посоромився, просто не зміг. Лише стиснув його руку і тримав її, не відпускаючи. Він здивовано глянув на мене і спитав з вимученою посмішкою:
— Що, хвилюєшся?
— Так,— відповів я тихо.
— Чому? Хіба ми про це не говорили, хіба не домовлялися кілька років тому? Як там кажуть твої улюблені японці? «Фудосін»! Апатія, атараксія, обличчя — як усміхнена незворушна маска. А що діється під маскою — то наша особиста справа!
— Так,— знову коротко відповів я, щоб не почати якоїсь довгої фрази; я не був певен, що голос підкорятиметься мені й не тремтітиме.
На пароплаві пробив гонг, даючи знак проводжаючим залишити каюти. Сіявся дощик. Звідусіль чулися гарячі слова прощання, клятви, довгі поцілунки, уривчасті, кинуті здушеними голосами доручення... Мати припадала до сина, дружина до чоловіка, товариш до товариша, неначе вони розлучалися назавжди, неначе ця коротка розлука нагадувала їм розлуку Велику. А мелодійний звук гонга раптом прокотився луною в вологому повітрі від корми до носа, як подзвін.
Мій друг нахилився до мене.
— Послухай,— сказав він тихо,— чи не маєш ти якогось лихого передчуття?
— Маю,— знову відповів я.
— І ти віриш у ці казочки?
— Ні,— твердо відповів я.
— Тоді що ж?
Нічого такого не було — я не вірив, але чогось боявся.
Мій друг поклав мені на коліно ліву руку, як завжди в хвилину великого зворушення, коли я, розмовляючи з ним, підштовхував його до якогось рішення, а він опирався, поки зрештою погоджувався й торкався мого коліна, мовби казав мені: «Я зроблю так, як ти хочеш, але тільки з любові до тебе...»
Друг часто закліпав віями, знову глянув на мене і зрозумів, що я дуже переживаю, тому не посмів удатися до нашої улюбленої зброї — сміху та глузів...
— Добре,— мовив він.— Дай мені руку. Якщо хтось із нас опиниться в смертельній небезпеці...
І він примовк, наче засоромився. Адже ми з ним роками глузували зі всіляких метемпсихічних перельотів, скидаючи до одної ями вегетаріанців, спіритуалістів, теософів та всіляке чортовиння...
— Ну, то й що? — запитав я, намагаючись відгадати, що в нього крутиться на язиці.
— Вважай, що я пожартував,— відповів він поспіхом, щоб звільнитися від небезпечної фрази, в якій сам заплутався.— Якщо один з нас опиниться в смертельній небезпеці, хай так напружено думає про іншого, щоб той відчув, хоч би був хтозна як далеко... Згода?
Він спробував усміхнутися, але губи не слухались його, ніби скуті морозом.
— Згода,— сказав я.
Мій друг злякався, що його хвилювання стало занадто явним, тому швидко додав:
— Я, звичайно, не вірю в ці контакти душ на відстані...
— Байдуже,— пробурмотів я,— хай буде по-твоєму...
— Ну, добре, хай це буде просто як жарт. Згода?
— Згода,— знову відповів я.
Це були наші останні слова. Ми мовчки потисли один одному руку, наші пальці пристрасно сплелися, потім різко розірвалися, і я швидко пішов, не оглядаючись назад, немов за мною хтось гнався. Хотів був обернутися, щоб побачити друга востаннє, але стримався. «Не обертайся! — наказав я собі.— Годі!»
Душа людська вся в бруді, необроблена, неотесана, почуття в неї ще й досі неоковирні, примітивні, і нічого ясного й певного не може вона передбачити, бо якби передбачала, то наскільки інакшою була б оця наша розлука.
Ставало світліше, два ранки злилися в один, дороге обличчя мого друга — тепер я це бачив ясніше — стояло під дощем у портовому повітрі непорушне й печальне.
Скляні двері кав’ярні відчинилися, в них ввірвався рев моря, а з ним увійшов, широко розставляючи ноги, кремезний моряк з обвислими вусами. Залунали радісні голоси:
— Ласкаво просимо, капітане Лемонісе!
Я скрутився в своєму кутку і спробував знову заглибитися в свої спогади, але обличчя мого друга вже розпливалося в струменях дощу.
Капітан Лемоніс добув чотки й почав їх перебирати, спокійний, важкий і мовчазний. Я намагався ні на що не дивитись і нічого не слухати, щоб затримати видіння, яке вже майже зовсім розтануло. Щоб знову пережити той гнів, що спалахнув у мені — не гнів, а сором,— коли мій друг обізвав мене «бібліотечним пацюком». Він мав слушність!
Як це я, хто так любить життя, як я міг уже стільки років киснути в чорнилі! Мій друг у той день, у день розлуки, відкрив мені очі. Я зрадів; тепер я знаю свою біду, тож міг принаймні легше впоратися з нею. Тепер вона вже ніби перестала бути розпорошеною, безтілесною і невловимою, вона немовби обросла плоттю і мені тепер стало легко боротися з нею.
Різкі слова мого друга відлунювали в мені, і з тих пір я почав шукати приводу, щоб закинути папери й поринути в діяльне життя. Мені було гидко й соромно від того, що пацюк — цей бридкий гризун — став гербом мого духу. Нарешті місяць тому випала нагода: я найняв на крітському узбережжі Лівійського моря закинуту буровугільну шахту і тепер вирушав на Кріт, щоб жити між простих людей — робітників і селян, подалі від класу бібліотечних пацюків.
Я приготувався вирушати і був дуже схвильований, немовби ця моя подорож мала якийсь потаємний зміст; у душі я вирішив почати нове життя. «Досі, душе моя,— мовив я сам собі,— ти бачила тільки тінь і була тим сита. Тепер я веду тебе до плоті».