Зорбас глянув на мене, як побитий пес, ченці й селяни відсунулися ще далі, мули щосили засіпались на прив’язі. Товстий Дометіос упав ниць на землю.
— Змилуйся наді мною, господи! — перелякано шепотів він.
Зорбас підніс руку й мовив:
— Це нічого, так завжди буває з першою колодою. Зараз машина відрегулюється, дивіться!
Він підняв прапор, подав знак і відскочив від стовпа.
— І Сина! — знову заволав ігумен і голос його злегка затремтів.
Пустили другу колоду. Стовпи захиталися, колода розігналась, підстрибнула, як дельфін, і помчала просто на нас, але напівдорозі розлетілася на тріски.
— Сто чортів йому в ребра! — процідив Зорбас, кусаючи вуса.— Не той кут нахилу!
Він люто рвонувся до стовпа, спустив прапор, знову даючи знак; ченці, сховавшись за крижами мулів, почали хреститися, старшина чекала напружено, готова щодуху чкурнути.
— І Святого Духа! — видушив із себе ігумен і підібрав поли ряси.
Третя колода була велетенська; як тільки її пустили, розлігся страхітливий гуркіт.
— Лягайте на землю, нещасні! — утікаючи від стовпа, крикнув Зорбас.
Ченці попадали ниць, селяни юрбою сунули наосліп.
Соснова колода високо підскочила й знову помчала під канатом, викрешуючи іскри. Ми не встигли й роздивитись, як вона проскочила схил, потім узбережжя і гепнулась далеко в море, здійнявши хмару бризок та піни. Чимало стовпів хиталося, похилившись до землі.
— Це нічого! Це нічого! — в нестямі загорлав Зорбас.— Зараз машина відрегулюється! Вперед!
Він знову підняв прапор, хоч відчувалося, що це вже з відчаю, аби швидше з усім цим покінчити.
— І Пресвятої Діви Месниці...— пробелькотав з-за скелі ігумен.
Четверта колода ковзнула вниз. Пролунало жахливе «крак!», потім ще раз «крак!» і всі стовпи один по одному попадали, мов колода карт.
— Господи помилуй! Господи помилуй! — закричали робітники, селяни й ченці, кинувшись урозтіч.
Одна тріска встромилася в сідницю Дометіосу, інша мало не вибила око ігумену. Селяни зникли, тільки богородиця стояла струнко на камені зі списом у руці й суворим поглядом дивилась на людей, біля неї тремтів, настовбурчивши зелене пір’я, бідолашний папуга.
Ченці згребли богородицю в обійми, підвели Дометіоса — він скиглив від болю, половили мулів, осідлали їх і помчали геть. Робітник, який смажив на рожні ягня, з переляку забув про свій обов’язок, і м’ясо добряче підгоріло.
— Ягня ж перегорить на вугілля! — заволав Зорбас і побіг крутити рожен.
Я сів біля нього. Берег спорожнів, ми залишилися самі. Зорбас обернувся й глянув на мене невпевнено, ніби вагався... Не знав, як я сприйняв катастрофу і до чого ця подія призведе. Крутнувши ягня, він узяв ніж, одрізав шматок м’яса й покуштував, потім зняв ягня з вогню й поставив сторч.
— Лукум, хазяїне, лукум! Хочеш попробувати?
— То давай уже й вино, і хліб, їсти хочеться.
Зорбас пружно підхопився, прикотив до ягняти барильце, приніс велику пшеничну хлібину і дві склянки. Ми взяли ножі, відрізали собі по довгому шматку м’яса та по великому окрайцю хліба і з апетитом узялися їсти.
— Бачиш, яке смачне, хазяїне,— озвався Зорбас.— Тане в роті. Тут нема жирної паші, худобу пасуть на сухій траві, тому й м’ясо в неї просто чудове. Лише одного разу, пригадую, їв я таке смачне м’ясо. Це було в ті часи, знаєш, коли я вишив своїм волоссям храм Аї Софії і носив її як амулет... Давня ця історія!
— Розкажи!
— Давня історія, хазяїне, що тут розказувати! Грецьке глупство!
— А все одно розкажи, мені цікаво!
— Ну, болгари, значить, оточили нас. А вже стемніло. Ми бачили, як вони навколо нас по схилах гори порозкладали багаття, б’ють у бубни й виють по-вовчому, щоб налякати нас. Їх було душ триста, а нас — двадцять вісім та капітан Рувас — хай бог його простить, якщо він помер, хоробрий був хлопець! — ватажок наш. «Гей, Зорбасе,— каже він мені,— а насади-но вівцю на рожен!» — «Смачніше буде, капітане,— кажу йому,— якщо запекти в землі».— «Ну, то роби, як знаєш, тільки швидше, ми вже голодні». Вирили ми яму, зарили вівцю в шкурі, зверху нагребли велику купу жару, подіставали хліб із торб і сидимо навколо, чекаємо. «Це вже, можливо, останній раз поїмо баранини,— каже капітан Рувас.— А чи хтось із вас боїться, хлопці?» Всі засміялися, мовляв, на таке й відповідати — ганьба. Відкоркували баклажки. «За твоє здоров’я, капітане! Легкої тобі кулі!» Випили раз, випили вдруге, відрили вівцю. Ех, ну що тобі сказати, хазяїне? Оце згадую, а в мене аж слина тече! Яка смакота! Мозок! Накинулись ми на м’ясо — за вуха не відтягти. А хлопці ж такі — кожен сам би уклав ту вівцю! «Смачнішого м’яса ніколи не їв! — каже капітан.— З нами бог!» І він теж випив, одним духом, хоч доти ніколи не пив. «Заспівайте, хлопці, про клефтів! — наказує.— Хай вони там виють, як вовки, а ми співатимемо, як люди. Ну, хоча б «Старого Дімоса».
Ми поспіхом прожували, ще раз добре промочили горло і грянули пісню, аж луна пішла проваллями:
І так легко стало на душі — не розказати. «Ба, це, мабуть, на щастя,— каже капітан.— Такий настрій! А подивись-но, Алексісе, на овечий хребет... Що там показує?» Обшкріб я ножичком хребет вівці, присунувся до вогню. «Не бачу могил, капітане, не бачу смерті. Схоже на те, що й цього разу вискочимо».—«Твої б слова та богові в вуха,— мовить хоробрий наш ватажок; він щойно одружився.— Треба дочекатися, поки син народиться, а там — що буде, те й буде!»
Зорбас одбатував чималий шмат м’яса зі спини.
— Смачна то була вівця,— додав він,— але й ця нічим їй не поступається. Їси і їсти хочеться!
— Наливай, Зорбасе! Наливай повні! І п’ємо до дна!
Ми цокнулись і випили. Чудове крітське вино, темне, мов заяча кров, п’єш його і тобі здається, що ти причащаєшся до крові цієї землі і стаєш могутнім. Тіло твоє повниться силою, а серце — добротою. Якщо був ти страхопудом — стаєш хоробрим, якщо був хоробрим — стаєш непереможним левом! Забуваєш буденні клопоти, тісно стає тобі у звичних межах, і ти зливаєшся воєдино з людьми, з тваринами і з богом.
— Ану ж, давай і ми подивимося, що нам віщує овечий хребет! — запропонував я.— Ну, починай ворожити, Зорбасе!
Він гарненько обгриз хребет, пошкріб його ножем, виставив на сонце й почав пильно розглядати.
— Все гаразд, хазяїне. Тисячу років проживемо. Залізні серця! — нарешті прорік він.
По цьому він нахилився до кістки й ще раз уважно оглянув її:
— Бачу дорогу, хазяїне. Далеку дорогу, а в кінці дороги великий-великий будинок, і в ньому багато-багато дверей. Це ціле місто, хазяїне, або монастир, де я буду швейцаром і займатимусь контрабандою, як ми й говорили.
— Давай вип’ємо, Зорбасе, і годі тобі пророкувати. Я тобі скажу, що то за будинок з багатьма дверима: то земля й могили. Ото і є кінець дороги. Твоє здоров’я, безбожнику!
— Твоє здоров’я, хазяїне! Доля, кажуть, сліпа, йде не знає куди, а на кого попаде, того називають щасливим. Під три чорти таке щастя! Нам воно ні до чого, хазяїне!
— Ні до чого, Зорбасе! Наливай!
Ми випили, обібрали вівцю. Світ ставав ніби легшим, море сміялося, земля хиталась, наче палуба корабля, дві чайки походжали по ріні й розмовляли, як люди.
Я підвівся й крикнув:
— Слухай, Зорбасе, навчи мене танцювати!
Зорбас підхопився, обличчя його враз проясніло.
— Танок, хазяїне? Танок? — радісно вигукнув він.— Ходи!
— Вперед, Зорбасе, життя моє перевернулось! Давай!
— Спершу я навчу тебе зейбецького, дикого, розбійницького. Ми, комітадзіси, завжди танцювали його перед боєм.
Він зняв черевики, відкинув геть бузкові шкарпетки, роздягся до сорочки, але й вона його душила, то він зірвав і її. А потім наказав:
— Дивись на мої ноги, хазяїне! Будь уважний!
Він витяг одну ногу, легенько доторкнувся до землі, витяг другу, й вони раптом з дикою радістю замиготіли, мовби сплітаючись і розплітаючись. Земля загула.
Зорбас ухопив мене за плече: