— Ану ж, мій хлопчику, разом!
Ми пустилися в танок. Зорбас терпляче поправляв мене, серйозний і якийсь лагідний. Я посміливішав, відчуваючи, як у моїх важких ніг мовби виростають крила.
— Чудово, хлопче! — крикнув Зорбас і заплескав у долоні, задаючи мені ритм.— Чудово, молодчина! К бісовій матері папір і чорнило! Під три чорти блага й вигоду! Ех, коли вже й ти танцюєш і навчаєшся моєї мови, то що вже казати!
Він повідгортав босими ногами рінь, плеснув у долоні й гукнув:
— Хазяїне, маю багато чого сказати тобі, я нікого так не любив, як тебе, маю багато чого тобі сказати, тільки язик мій не може того висловити... Краще я тобі все те станцюю. Відійди набік, щоб я тебе не зачепив! Гей! Гоп! Гоп!
Він високо підстрибнув, розкинувши руки й ноги, мов крила, і враз стрімко шугонув на землю. На тлі моря й неба він здавався мені старим архангелом, який постав проти бога. Той Зорбасів танець був викликом, спротивом і бунтом, тим танцем Зорбас ніби кричав: «Ну що ти можеш мені зробити, Всемогутній? Нічого ти не можеш мені зробити, тільки знищити мене! Убий мене, я й вусом не поведу, я вирвав із себе злобу, я все тобі сказав, що хотів, я встиг станцювати, і більше я не маю в тобі потреби!»
Дивлячись, як танцює Зорбас, я вперше відчув, з якою демонічною впертістю бунтує людина проти своєї приземленості — цього прабатьківського прокляття. Мене вражало, який гнучкий і витривалий Зорбас, і який він гордий. Дужі й красиві удари Зорбасових ніг вимальовували на піску люциферівську історію людини.
Він зупинився. Поглянув на звалену купами канатну дорогу; сонце вже хилилося до заходу, подовшали тіні. Зорбас витріщив очі, ніби щось раптово пригадав, обернувся до мене й за звичкою прикрив рота долонею.
— Е-е, хазяїне! — вигукнув.— Ти бачив, як вона сипала іскрами, шельма?
Ми обидва вибухнули сміхом. Зорбас навалився на мене, згріб мене в обійми й почав цілувати.
— І ти теж смієшся? — кричав він з ніжністю в голосі.— Ти теж смієшся, хазяїне? Браво, хлоп’яго!
Ми аж заходилися од сміху, борюкаючись по прибережному камінню, аж поки скотились обидва на дрібну рінь і заснули, обнявшись.
На світанку я встав і швидко подався вздовж берега до села. Серце моє танцювало. Не часто я відчував таку радість у своєму житті. Це була навіть не радість, а якийсь абсурдно піднесений, нічим не виправданий настрій. І не лише невиправданий, а й піднесений усупереч будь-якій логіці: я втратив усі свої гроші, робітників, канатну дорогу, вагонетки, причал, який ми збудували, щоб вантажити вугілля — тепер не було чого вантажити. Все втрачено.
І саме тепер до мене прийшло несподіване відчуття звільнення. Неначе я знайшов свободу під суворим, похмурим черепом Необхідності. Вона бавилася в тісному закутку, і я теж почав бавитися з нею.
Як цікаво випробовувати душу на витримку й гідність, коли в тебе все летить шкереберть! Коли здається, що якийсь велетенський всемогутній ворог — одні називають його богом, а інші дияволом — нападає на тебе, хоче повалити, а ти стоїш непохитно. Отак щоразу, коли внутрішньо ми виходимо переможцями, хоча зовні здаємося поверженими, мужня людина відчуває невимовну гордість і радість; зовнішє лихо перетворюється в найвище, найбільшою мукою добуте щастя.
Якось увечері Зорбас мені сказав:
— На одній укритій снігом македонській горі колись уночі здійнявся страшенний вітер. Він так шарпав маленьку хижку, де я сховався, наче хотів її завалити. Та вона в мене була міцно збита, тож я сидів самотній перед вогнищем, сміявся з вітру й дратував його, гукаючи: «Не вдерешся ти в мою хижу, не відчиню я тобі двері, не погасиш ти мого вогнища, не повалиш мене!»
Ці Зорбасові слова проросли відвагою в моїй душі; я зрозумів, як має людина поводитись і розмовляти з Необхідністю.
Я швидко йшов берегом і теж розмовляв з невидимим ворогом, і теж кричав: «Не вдерешся ти в мою душу, не відчиню я тобі дверей, не погасиш ти мого вогнища, не повалиш мене!»
Сонце ще не виткнулося з-за гори, суцільне полотнище моря й неба вигравало синіми, зеленими, рожевими, перламутровими барвами, удалині серед олив попрокидалося й заблищало дрібне співоче птаство.
Я йшов понад морем, щоб попрощатися з цим пустельним узбережжям, закарбувати його в пам’яті й забрати з собою його образ.
Чимало радощів зазнав я на цьому березі, життя з Зорбасом збагатило моє серце, а деякі його слова вгамували мій дух, дуже просто пояснюючи найскладніші проблеми, які терзали мене. Цей чоловік своїм непомильним інстинктом, своїм первісним орлиним поглядом вибирав найпевніші й найкоротші шляхи до вершини прагнень — туди, де прагнення здійснюються, а отже, зникають.
Мене обігнала компанія чоловіків і жінок з кошиками, повними пляшок і закуски, прямуючи в сади на гуляння з нагоди Першого травня. Дівочий голос, вихопившись, як водограй, завів пісню. Повз мене, задихаючись, пробігло мале дівча з тугими випнутими грудьми і видерлось на високий камінь, рятуючись від переслідувача,— за нею знався чорнобородий чолов’яга, блідий і роздратований.
— Спустися... Спустися...— благав він тремтячим голосом.
Однак розрум’яніле дівча піднесло руки, заклало їх за голову і, повільно погойдуючи розпашілим тілом, заспівало:
— Спустися... Спустися...— то благально, то погрозливо гукав чорнобородий.
Аж раптом він підстрибнув, ухопив дівча за ногу й міцно стиснув, а воно, мовби тільки й чекало цього, як полегшення, враз розплакалося.
Я швидко пройшов повз них; усі ці пристрасті сповнювали моє серце гіркотою. Перед моїм зором спливла повна, напахчена стара сирена: пересичена коханням, вона простудилася одного вечора, земля розступилася і поглинула її. Розпухле й позеленіле тіло вже, напевне, лопнуло, з нього витекли всі соки, і до роботи взялися хробаки...
Я з жахом струснув головою. Земля іноді стає прозорою, і тоді ми помічаємо великого промисловця, Хробака, який день і ніч працює в своїх підземних робітнях. Але ми швидко відводимо погляд угору, бо людина здатна витримати що завгодно, окрім вигляду маленького білого хробачка.
Край села я зустрів поштаря, який саме збирався дмухнути в свій ріжок.
— Лист, хазяїне! — гукнув він, подаючи мені голубий конверт.
Я аж підскочив з радості, пізнавши дрібний старанний почерк. Швидко пройшовши селом, я дістався до оливкового гаю й нетерпляче розкрив конверт. Лист був короткий, писаний поспіхом, і я прочитав його одним духом:
«Ми дісталися до кордону Грузії, врятувалися від курдів. І, здається, я лише тепер знаю, що таке щастя. Лише тепер я це розумію, бо на собі пізнав прадавню хрестоматійну мудрість: щастя — це виконання свого обов’язку. І що важчий обов’язок, то більше щастя...
За кілька днів оці переслідувані, приречені на смерть грецькі душі прибудуть у Батум, а сьогодні я отримав телеграму:
«З’явилися перші пароплави!»
Тисячі оцих бувалих у бувальцях роботящих греків і їхніх широкозадих жінок разом з дітьми незабаром будуть пересаджені на землю Македонії та Фракії. Ми ввіллємо свіжу, буйну кров у жили Греції.
Я трохи притомився, та це дарма. Ми перемогли, учителю. До зустрічі!»
Сховавши листа, я радісно прискорив ходу — почувався щасливим. Я йшов і йшов крутою стежкою вгору, мнучи в пальцях волохату стеблинку розквітлого чебрецю. Наближався полудень. Моя тінь, геть чорна, стяглася в невеликий клаптик під ногами. У високості ширяв орел, його крила змахували так повільно, що здавались непорушними. Зачувши мене, з кущів випурхнула куріпка, розітнувши повітря металевим лопотінням.
Я був щасливий; почуття переповнювали мене, хотілося співати, та замість слів у мене вихоплювалися тільки нерозбірливі крики. «Що це з тобою? — насмішкувато запитував я самого себе.— Ти так дуже переживаєш за свого друга? Май розум! Тобі не соромно?» Але ж ніхто мені не відповідав, я все підіймався й підіймався стежкою, і мої почуття поступово холонули. Почулося дзеленчання, на скелях з’явилися чорні, брунатні й сірі кози, попереду них ішов, високо задерши голову, важкий цап. У повітрі запахло козиною.