«Про що задумався, учителю?» — запитала тінь з легкою іронією.
«Багато про що... про все...»
«А я про твої останні слова тоді. Ти підніс келих і сказав: «Пані, коли Ставрідакіс був немовлям, його старий дід садив малого собі на коліна, а на друге ставив крітську ліру і грав мужніх повстанських пісень, тож вип’ємо сьогодні за здоров’я Ставрідакіса, і нехай буде даровано йому долю вічно сидіти отак само на колінах Бога!» Бог дуже швидко сповнив твою молитву, вчителю мій!»
«Дарма,— відповів я,— любов перемагає смерть».
Він гірко посміхнувся, але промовчав. Я відчув, як тіло його тане, розпливається в повітрі, стає плачем, зітханням, насмішкою...
Ще багато днів я чув на своїх губах присмак смерті, але на серці полегшало. Смерть увійшла в моє життя знайомим, дорогим обличчям, наче друг, який прийшов по нас і ось сидить у кутку, терпляче ждучи, коли ми довершимо справи. Мій розум заспокоївся, усвідомивши таким чином дружелюбну вдачу смерті.
Інколи смерть вливається в наше життя, мов п’янкі пахощі, особливо, коли усамітнитись при світлі місяця у глибокій тиші, і коли твоє тіло, свіжовикупане й ласкаве, не чинить опору душі, і ти засинаєш. Тоді на якусь хвильку стіна, що розділяє життя і смерть, стає прозорою, і ти бачиш усе, що діється за нею, в потойбічні.
В одну таку невловну мить сюди, в мою самоту, в мій сон увійшов Зорбас. Я зовсім не пам’ятаю, який він був, що казав, чого хотів. Коли я прокинувся, серце моє шалено калатало, а мої очі ні з того, ні з сього налилися сльозами.
І враз мене пройняло нестримне бажання, не бажання — потреба — опанувала потреба відновити життя, яке ми прожили разом на крітському узбережжі, змусити пам’ять пригадати, зібрати докупи всі розсіяні розмови, крики, жести, сміх, сльози, танці Зорбаса, щоб урятувати їх від загибелі.
Це бажання було таке несподіване й сильне, що я злякався, чи не є воно знаком того, що десь на землі в ці дні помирає Зорбас, адже серця наші так зріднилися, що я не міг припустити, як може померти одне з них, щоб друге не здригнулось і не озвалося зойком болю.
Лише мить я вагався, чи збирати в пам’яті Зорбасові сліди, щоб відтворити їх словами. Мене опосів дитячий страх, я казав собі: «Якщо я почну писати, то це означатиме, що Зорбасові справді загрожує небезпека. Краще опиратися силі, яка штовхає мене до цього».
І я опирався два дні, три дні, тиждень. Займався всілякою іншою писаниною, ходив на екскурсії, читав, намагаючись такими хитрощами обманити ту невидиму силу. Але думки мої, неспокійні й важкі, весь час роїлись навколо Зорбаса.
Одного дня я сидів на терасі мого дому, що стояв над морем на Егіні. Був полудень, сліпуче світило сонце, і я задивився на лагідні голі схили Саламіну. І раптом, навіть не усвідомлюючи, що роблю, я взяв папір, ліг просто на гарячі плити тераси й почав писати оце житіє Зорбаса.
Писав поспіхом, схвильовано, мені нетерпеливилось відродити минуле, я намагався пригадати й урятувати всього Зорбаса, немовби на мене впала б уся відповідальність, якщо б він щез безповоротно.
Я працював без сну й відпочинку, аби вирізьбити цілісний образ Зорбаса, образ мого «Старого».
Я діяв так, як діють чарівники з диких африканських племен: вони малюють на стінах печер Праотця, якого бачили вві сні, при цьому намагаються зобразити його якомога точніше, щоб його душа могла впізнати на малюнку своє тіло й повернутися в нього.
За кілька тижнів житіє було завершене.
Скінчивши писати житіє Зорбаса, я сів увечері, як завжди, на терасі й задивився в море; готовий рукопис лежав у мене на колінах. Яке ж то було щастя, як легко стало на серці, наче я скинув із себе велетенський тягар. Так почувається жінка після пологів, тримаючи в обіймах своє немовля.
І коли сонце вже заходило, на терасу ввійшла Сула, дівчинка, яка приносила мені листи з міста,— кругленька, боса, дуже жвава. Вона залишила мені листа й миттю вискочила. Я одразу зрозумів. Принаймні, мені здалося, що я зрозумів, бо коли розпечатав і прочитав листа, то не схопився й не став кричати. Лист мене не вразив. Я був упевнений. Знав, що саме в цю мить, коли на колінах у мене лежав завершений рукопис, а я дивився, як заходить сонце, я отримаю цього листа.
Спокійно, не зронивши й сльози, я прочитав його. Він був посланий із якогось села біля Скопле, з Югославії, написаний каліченою німецькою мовою. Ось його переклад:
«Я сільський учитель і пишу вам, аби повідомити сумну звістку, що Алексіс Зорбас, який мав тут мідну копальню, помер минулої п’ятниці о шостій пополудні. У свій смертний час він покликав мене:
«Ходи сюди, вчителю,— сказав,— маю я одного товариша в Греції. Як тільки я помру, напиши йому, що я помер та що до останньої хвилини був при здоровому розумі й думав про нього. І що ні в чому з того, що зробив у житті, не розкаююсь. І ще напиши — я зичу йому здоров’я, і що час уже йому взятися за розум... А прийде якийсь піп сповідати й причащати мене, скажи, хай вимітається геть, будь він проклятий! Чого тільки не зробив я в житті, а все одно мало,— такі люди, як я, повинні жити тисячу літ. На добраніч!»
Це були останні його слова. Він ураз підвівся на подушках, скинув із себе ковдру й спробував устати з ліжка. Ми кинулись підтримати старого — Люба, його дружина, я й кілька дужих сусідів, але він нас відштовхнув, устав з ліжка й підійшов до вікна. А там сперся на підвіконня, подивився в далину, на гори, витріщив очі й почав сміятися, а потім заіржав, наче кінь. Отак стоячи, уп’явшись нігтями в підвіконня, він і зустрів смерть.
Його дружина Люба доручила мені написати вам, що вона вас вітає і що небіжчик часто розповідав їй про вас і наказував, якщо помре, передати вам його сандур на пам’ять.
Отож вдова прохає вас, коли випаде вам проїжджати через наше село, завітати до неї й заночувати в її домі, а вранці, як вирушатимете в добру путь, отримати й сандур».
«...коли б мене запитали, хто з людей залишив найглибший слід у моїй душі, я, напевне, виділив би щонайбільше чотирьох: Гомера, Бергсона, Ніцше і Зорбаса. Перший став для мене ясним, наче сонячне коло, спокійним оком, що осяває все суще своїм спасенним світлом; Бергсон звільнив мене від марних філософських мук, які замолоду шматували мою душу; Ніцше наділив мене новими муками і навчив гордо стрічати горе, знегоди й розпуку; Зорбас призвичаїв любити життя й не боятися смерті».
Нікос Казандзакіс