— Три роки.
— А стаття яка?
— Сто сорок четверта, частина друга. Здирництво, — пояснив я одразу, щоб уникнути зайвих запитань. —
— не проминув я нагоди процитувати Шевченка, бо звик так робити. — Вільний я, Іване, вільний! Навіть не віриться!
— І що ти зідрав і в кого?
— Не повіриш, — усміхнувся я, — але нічого й ні в кого.
— За що ж тоді сидів?
— Бо дурний був. За правду на «сім світі»[2].
— Добився тієї правди?
— Ні. Лише строк отримав.
— Розкажи, Тарасе, може, легше стане на душі, — попрохав Іван, підсовуючи ближче до мене шматки сала.
— Можу розповісти, але не знаю, чи повіриш.
— А ти розповідай, не тримай біль у душі.
— Що моя душа? Звичайно, вона ще ниє, бо рубці образи залишилися, але я маю справжні ліки, — сказав я, дістаючи книжку. Обережно розгорнув газету, поклав на стіл «Кобзар». — Ось, Іване, хто мені допоміг вижити й не зневіритися в людях.
— Книжка? — від здивування в нього підскочили брови на лоба.
— Саме так! Таке буває, повір мені.
— А дружина? Ти жонатий?
— Так! Моя Валентина чекає на мене разом із сином. Вона підтримувала, приїздила до мене, присилала пакунки, писала листи, тож у цьому сенсі все гаразд. Ти хотів дізнатися, за що я був засуджений?
— Якщо твоя ласка…
— Три роки тому я був щасливою людиною, — почав я. — У двадцять шість років мав свою квартиру, люблячу дружину й трирічного сина. Після закінчення інституту працював на великому промисловому заводі, потім мене обрали головою профкому. Усе, здавалося б, добре, але став свідком того, як бідували люди, як стояли годинами в чергах за макаронами, за милом, за цукром…
— Ми всі свідки того, — перебив мене співбесідник.
— Але ж того цукру, за яким люди непритомніли в чергах, було вдосталь! На місто приходили його цілі ешелони, потяги розвантажували вночі. Цукру на місто приходило стільки, що вдосталь би вистачило на всіх жителів, але він не потрапляв до крамниць. У той час, коли моя дружина, як і багато інших жінок, варила варення з кабачків і лимона, міський голова та прокурор міста продавали цукор цілими вагонами. Їхні статки росли, як гриби після літнього теплого дощу, а матері не знали, чим засолодити кашу своїм дітям.
— І ти вирішив вивести їх на чисту воду? — посміхнувся Іван.
— Так, — зітхнув я. — Гадав, що мій відкритий виступ проти корупції у владі зможе щось змінити.
— знову я не втримався, щоб не процитувати свого Тараса.
— Дон Кіхот знайшовся! — незле дорікнув сусід.
— Мені дали відкрито виступити лише один раз, — продовжив я. — На тому моя боротьба скінчилася.
— І як же тобі, друже, пришили здирництво?
— Був у мене друг Юрко. Давно ми з ним товаришували, а коли я влаштувався на роботу, то допоміг йому. Він працював начальником цеху й так лизав халяви керівництву заради підвищення, що аж прицмокував. Часи були нелегкі, тож він почав приторговувати автозапчастинами. Юрко їздив у Польщу, щось привозив, продавав, нічого в тому дивного не було, бо всі виживали, як могли. Якось він попрохав у мене гроші в борг, я дав, бо ми частенько один одного виручали. Звичайно ж, що ніякої розписки в нього не брав, навіть думки такої не допускав. Я помічав, що мій друг не вилазить із кабінету директора заводу, без участі якого були б неможливі крадіжки цукру в таких розмірах, але тоді не надав тому особливого значення. Юрко не повернув борг у визначений термін, і я нагадав йому про те. Наступного дня по обіді, коли ми були на роботі, він мені зателефонував і призначив місце зустрічі, куди принесе гроші. У мене майнула думка: якось дивно, що він борг поверне на роботі, а не прийде до нас додому, як зазвичай. У призначений час я пішов на зустріч, але замість друга звідусіль на мене налетіла міліція із собаками, ніби я якийсь злочинець. Мені заламали руки й уже пізніше пояснили, що я затриманий за здирництво.
— Тобто, — мій співбесідник навіть жувати перестав, — твій так званий друг написав заяву, що ти вимагав від нього гроші?!
— Так! Уже пізніше я зрозумів, що таким чином мене прибрало керівництво міста, щоб не патякав зайвого й не сував носа, куди не просять.
— Але ж… Він був твоїм другом!