— Я так вважав, але виявилося, що вища посада важливіша за дружбу.
— От мерзотник! Я б своїми руками його задушив!
— А я не буду, — зізнався я. — Один у полі не воїн. Хто мені скаже спасибі за революційні пориви? Син, що три роки ріс без батька? Чи дружина, яка по крихтах збирала мені посилки та передачі? «У всякого своя доля…»[4] Хочу сімейного затишку й спокою.
— А в очі хочеш йому подивитися? — запитав Іван, зітхнувши.
— Можливо.
…Нарешті я майже вдома! Майже, бо стою під дверима власної оселі, тримаючи палець на кнопці дзвінка, і не наважуюся натиснути. Три роки мріяв про таку мить, а зараз ноги підкошуються й серце так стугонить у грудях, що, здається, чути на весь наш обшарпаний під’їзд. Нарешті наважуюся й чую знайоме тілікання.
— Хто там? — за дверима запитує син.
— Синку, це я, твій тато! — кажу я й не впізнаю свого голосу. У горлі застрягла грудка й заважає дихати.
Клацнув дверний замок, і я побачив свого Максимка.
— Заходь… те, — каже він несміливо і з неприхованою дитячою цікавістю оглядає мене з ніг до голови.
— Здоров, сину! — тисну його теплу долоньку.
— Привіт! — усміхається до мене.
Я не стримуюся, обнімаю його, притискаю до себе, вдихаючи такий знайомий дитячий запах. Він торкається моєї щоки пальчиком.
— Ти мій тато? — запитує, коли я сідаю на диван і саджаю його собі на коліна.
— Звичайно! Ти що, мене не пам’ятаєш?
— Я згадав тебе. Ми ходили в зоопарк, там була така смішна мавпочка! Ти не забув?
— Ні, — кажу я, хоча не впевнений, чи запам’ятав ту мавпочку.
— Ти мені дав яблуко, а я віддав мавпі. Вона так кумедно його їла!
— Еге ж, — погоджуюсь я. — А де це наша мама?
— Вона пішла до дяді Юри, бо в нього сьогодні день народження, — пояснив Максимко.
Якесь погане передчуття поповзло холодком по спині. Я знав одного дядю Юру, у якого саме сьогодні день народження.
— Мама не казала, коли повернеться додому? — спитав я в сина.
— Вони з дядею Юрою повернуться, коли захочуть спати.
— Увечері?
— Мабуть. Вони ось тут сплять, — показав пальчиком на наш диван.
— Завжди? — поставив дурне запитання.
— Ага! А ще вони цілуються й незабаром одружаться, — охоче пояснив хлопчик. — Тоді дядя Юра буде моїм татком. А ти ким тоді мені будеш?
— Максимку… — Я подивився йому у вічі. — Запам’ятай, у кожної дитини є лише один батько. Твій тато — я. Я ним був і залишуся. Зрозумів?
— Так!
— Синку, ходімо надвір погуляємо, — запропонував я, підводячись із дивана. — У тебе незабаром день народження, то пішли купимо подарунок. Що ти хочеш отримати?
— Машинку на дистанційному управлінні! — загорілися його оченята.
— То ходімо купимо!
Ми сиділи на лавці у сквері. Максимко, перевіривши на справність іграшку, вклав її в коробку.
— Удома буду гратися, — пояснив він, — а то ще піском двигун заб’ється й зламається.
Він сів поруч зі мною й залюбки їв морозиво.
— Ти будеш жити з нами? — запитав він.
— На жаль, ні. Але я буду приходити до тебе.
— А правда, що ти зек?
— Колишній.
— Зек — це погано?
— Так, синку.
— А ти який? — запитання, яке загнало мене в глухий кут.
— Я? Хороший.
— Тобто є зеки погані, є хороші. Ти хороший зек?
— Звідки ти взяв це слово?
— Мама й дядя Юра так кажуть про тебе.
— Синку… — Я обійняв його за худенькі плечі, притиснув до себе. — Я вже не зек. Я твій тато, і я тебе дуже-дуже люблю. На жаль, я не зможу бути поруч із тобою щодня, але обіцяю, що завжди буду думати про тебе й любити.
— Ти більше не поїдеш на зону?
— Ні. Я буду тебе навідувати, ми разом гулятимемо, купуватимемо морозиво. Згода?
— А мама дозволить?
— Так!
— Ти добрий, — сказав він і довірливо поклав свою долоньку на мою руку…
Я відвів сина додому заздалегідь, щоб не зустрітися з Валентиною та якимось дядею Юрою. Забрав свій наплічник і пішов до подруги дружини Ольги, щоб дізнатися правду. Було незрозуміло, чому Валентина всі три роки писала мені листи, приїздила на побачення, казала, що чекає на мене й кохає, коли мала іншого чоловіка. Брехала? Прикидалася? Але який у тому сенс? Можливо, дитина все наплутала? Чи нафантазувала? Сподіваючись почути відповіді на ці запитання, я натиснув кнопку дзвінка квартири Ольги.
— Ти?! — здивувалася Ольга. — Ти ж повинен був звільнитися через два дні.
— Впустиш чи будеш мене допитувати біля дверей?
— Ой! Заходь, будь ласка! — Вона розчинила переді мною двері.