Я наївся домашнього борщу, про який так мріяв, на жаль, не в себе вдома.
— А тепер поп’ємо чаю з печивом, і можна поговорити, — сказала Ольга, бо ні про що не хотіла чути, поки я не пообідаю.
— А чогось міцнішого немає?
— Як це нема? Є!
Ольга принесла почату пляшку коньяку. Я розлив у низенькі горілчані чарочки.
— За зустріч! — усміхнулася мені Ольга.
— Будьмо! — Я залпом випив напій. — Олю, розкажи мені все, як є, — попрохав я. — Я хочу почути всю правду.
— Правда буде болючою.
— Усе одно. У Валентини хтось є?
— Так.
— Хто він?
— Твій «друг» Юрко.
До останнього я не хотів вірити, що коханцем моєї дружини є саме той Юрко. Я обхопив голову руками й довго сміявся. Це ж треба! Він засадив мене за ґрати, спав із Валентиною, з його ліжка вона їхала до мене. Цікаво, чи торби для мене вони разом збирали?
— Тарасе, не треба, — спокійний голос Ольги повернув мене до реальності. — Випий іще й заспокойся.
— Вибач, Олю. Я готовий слухати далі. Вони давно разом?
— Вони… — Оля опустила очі. — Вони були коханцями ще тоді, коли ти був тут. Твоє ув’язнення Юрко спланував заздалегідь. Він убив одразу двох зайців: дістав підвищення на роботі й на додачу — твою дружину, — випалила вона на одному подиху.
Мені здалося, що всередині щось обірвалося й вискочив із мене той стрижень, який тримав мене. Усе навколо захиталося так, ніби мене вдарили обухом по голові.
— Вибач. Я не мала наміру зробити тобі боляче, але ти хотів знати правду.
— Навіщо тоді вона мені брехала?
— Я теж її запитувала. Сказала, щоб сумління не мучило.
— Дивне поняття про сумління.
Ольга сіла поруч, обняла за плечі. Вона налила ще коньяку, я випив. На душі було гидко й сумно. Моя свобода втратила солодкий присмак і стала гірка, як полин.
— Тарасику, — вона пестила моє волосся, притискалася всім тілом до мене, — не переймайся так. Я буду з тобою поруч, я допоможу тобі все пережити, не даремно ж я тебе кохаю з шостого класу. Я весь час тебе кохала, а ти обрав мою подругу. Чому?
У голові шуміло чи від випитого, чи від близькості жінки, запаху її волосся та парфумів, чи від несподіваних новин. Я почав поспіхом розстібати ґудзики її халата, цілувати оголені пружні груди.
— Іди до мене, — шепотіли її гарячі вуста. — Мій, тільки мій, коханий, рідний, довгожданий, мій єдиний…
Уранці я сказав Олі, що поживу в неї кілька днів, поки отримаю паспорт. У її великих очах застигли смуток, розчарування й докір.
— Ти… Куди ти підеш? — спитала вона впалим голосом. Я не витримав її погляду, відвів очі вбік.
— Ще не знаю. Я не маю житла, тож, мабуть, поїду в Сибір до свого знайомого на заробітки.
— Зрозуміло, — вичавила вона із себе.
Я почувався паскудою, останньою свинею. Я ненавидів себе.
— Оленько, вибач, якщо я тебе образив.
— Не треба вибачень. Усе добре. — Вона усміхнулася куточками вуст.
Чекаючи отримання паспорта, я цілими днями вештався містом та його околицями. Воно було схоже на великий мурашник, але була одна різниця: у мурашнику комахи працюють злагоджено, а люди жили самі по собі, добуваючи кошти на життя, хто як може. Моя колишня співробітниця з вищою освітою стояла за базарним прилавком, на якому були викладені три срібні ложки та тепла ковдра. Побачивши мене, вона відвернулася й вдала, що не впізнала. Мені було боляче дивитися на зіяючі темними дірами вибиті вікна-очі покинутих заводів, потяги, у вагони яких іще на ходу застрибували люди з великими поліпропіленовими картатими торбами, аби щось продати-купити в сусідній Росії; на бабусь, які тримали в руках свою мізерну пенсію, якої ледь дочекалися, але не мали змоги за неї щось купити. Порожні прилавки крамниць, напівзруйновані корпуси підприємств, занедбані парки і сквери, заклопотані люди. Здавалося, що якась невидима руйнівна машина котиться Україною, давлячи, знищуючи на своєму шляху не лише міста й села, а й людські цінності. Серед цих руїн і я сам маленька піщинка серед людського всесвіту. Я сушив голову й ніяк не міг зрозуміти, чому мене не радує та свобода, до якої я так прагнув довгі три роки.
Я поринув у глибокі роздуми. З 1991 року моя країна веде відлік Незалежності. Але чомусь у багатомільйонній державі, яка прагнула до свободи й демократії, люди не стали такими щасливими, як мріяв мій Тарас. У його мріях про майбутнє вільні люди вільної країни мають бути щасливими, шанувати рідну мову, історію, культуру; талановиті, щирі, прекрасні душею українці повинні бути вільні від соціального ярма. Ось у чому річ! Державна машина зруйнувала особисте «я» українців, і вони не мають свободи вибору. Покидаючи в’язницю, я надіявся, що відчую себе вільним, але почуття неволі мене й тут не покинуло. В’язні є по два боки — за ґратами й без них. Сумно, мій Тарасе, сумно й боляче. А ще мені прикро від свого вчинку стосовно Ольги. Схоже, що в цьому світі залишилося дві душі, які мене люблять, — син і Оля. Я плюнув у жіночу душу й не зроблю її щасливою. Я виявився нікчемним батьком і не зможу бути поруч зі своїм сином. Знаю одне: мені потрібно розібрати мотлох у своїй душі й заробити кошти на житло. Пробач, мій Тарасе, але я також «німий раб». Мені не байдужа доля країни, але дух боротьби в мені зламала руйнівна машина. Незабаром я поїду з міста, забравши із собою «Кобзар». Мій друже Тарасе, я не справдив твоїх сподівань, тож пробач мені. Прошу, будь зі мною поруч, не покинь у скрутну хвилину й допоможи не зламатися!