– Ти хочеш сказати, що він і не збирався зі мною одружуватись?
– Я нічого не хочу сказати, бо не знаю. Це ти в нього колись спитаєш.
– Не спитаю.
– Як хочеш… – Він нарешті всміхнувся. – Я добре пам’ятаю, це твій будинок.
– Так, мій.
Я вже майже зачинила дверцята його авто, аж раптом запитання само зірвалося мені з уст:
– Як мислиш, що я маю робити з ділянкою і залитим фундаментом?
– Ділянка записана на тебе?
– Умгу.
– Тоді залиш собі. Як компенсацію. – Він іще раз усміхнувся і підморгнув мені.
Мені хотілося ревіти, але було нестерпно залишатися на самоті. До Ірки не поїду, бо в неї двоє дітей, яких по черзі потрібно годувати і вкладати спати, годувати і вкладати спати, і так по колу – голова обертом іде. До Ростика, мого давнього друга зі студентських років, іти не хочеться, та його може й не бути вдома. Ноги самі понесли до Мілі Семенівни з другого поверху.
Їй близько вісімдесяти, і вона, скільки себе пам’ятаю, жила сама. Я й не знаю, чи було колись інакше.
– А, це ти? Заходь, заходь. – Поправляє дешеві, з прозорої пластмаси окуляри. – Я якраз намагаюсь горіхів до пляцка[6] налущити. От і допоможеш.
Я ледве стримую сльози. Шморгаю носом, навпомацки, бо у вузькому коридорі темно, шукаю паперову серветку.
– Він того не вартий.
Я перестаю шморгати і застигаю, мов укопана.
– Жоден чоловік не вартий сліз. Повір мені, старій.
Хочеться, ой як хочеться їй повірити, але не вдається.
– Ви впевнені? – з надією перепитую я.
– Впевнена, аякже. Твій не ліпший. Правда ж, не ліпший? – до мене.
– Ні, – погоджуюся я. – У нього дружина і двійко малих дітей, – випалюю на одному подиху, бо якщо затнусь, то не зумію продовжити. Соромно.
– Отакої. Мушу сісти.
Старенька поволеньки обережно вмощується на табуретці біля кухонного столу, на якому місила тісто і вкладала його до бритванки.[7] Механічним рухом тильним боком долоні відсуває від себе залишки борошна, так само механічно струшує, потираючи руки одна об одну. Такі звичні і заспокійливі жести. Цих кілька хвилин цілковитої тиші повертають її до тями.
– Двійко дітей, кажеш, – раптом якось дуже тихо, наче про себе, повторює за мною: – Двійко дітей… – вмовкає.
– Горіхи сюди складати? – киваю на порожню мисочку.
Жінка стріпнула головою, що була запнута хустиною, наче хотіла відігнати від себе якийсь спомин. Але за мить уже погодилася сама із собою.
– Хай. Нікому не розповідала, а тобі розповім. Іноді історії все життя мовчать – чекають свого слухача. Мабуть, ця історія твоя, раз я її так несподівано згадала. Мій брат одружився з дуже красивою жінкою. Усі, хто його знав, казали, що вона не для нього, що йому її не втримати, але він був упертим і закоханим. Робив для неї все, що міг. Дбав про неї, любив понад усе. Вона ж дозволяла себе любити. Багато жінок заздрили їй: мала чоловіка, котрий сам, власноручно підніс її на п’єдестал і вклонявся.
Усе було начебто нічого, поки не померла наша мати. Степан мав особливий із матір’ю зв’язок. Ніяк не вмів змиритися з тим, що вона відійшла в інший, кращий світ. За клопотами з похованням не міг як слід попрощатися з померлою, не міг усвідомити, що її більше нема поруч, що ми вже не зберемося всією сім’єю навколо її гостинного і завжди багатого на наїдки столу. Не міг, як усі, прийти до неї на могилу.
Одного дня зустрів свою колишню співробітницю. Слово за слово, розповів їй про свою втрату. А що в жінки недавно помер батько, то вона добре розуміла засмученого чоловіка.
– Степане, мусиш до неї піти. Мусиш, – казала.
– Я намагаюсь, але в мене не виходить. Ноги не несуть, – виправдовувався він.
– Степане, ти повинен. Ти мусиш її відпустити. Померлих потрібно відпускати. Їй там краще, повір… – Взяла його за руку.
Отак за руку, як малого хлопчиська, завела на цвинтар, підвела до могили. Стояла осторонь доти, доки плакав, доки прощався з матір’ю, доки звів до неба чистий вдячний погляд втомленого чоловіка.
Саме тоді, коли стояв біля могили матері, раптом прийшла до нього думка: «Чому не дружина, чому не та, яку звів на п’єдестал, яку обожнював, пестив, любив? Чому вона, якій поклав до ніг своє кохання, не привела до матері і не допомогла попрощатися з нею?» Знав, що не має права звинувачувати, просити, вимагати, але ця думка більше не полишала його.