Його долоні… Вони в мене на стегнах, передпліччі, шиї. Його долоні стають такими лагідними і зворушливими, як вода, що ллється тепер уже згори, обіймає, обволікає моє тіло, змушує його цілковито розпружитися й отримувати насолоду. Його долоні пливуть моїм тілом так трепетно і ледве вловимо, що я на мить забуваю про них. Крилами чуттєвих птахів вони торкаються моїх грудей. Пестять їх спочатку великими широкими колами. Далі танок поволі звужує свою траєкторію. Перса мимоволі округлюються, соски тужавіють від найменшого дотику і прагнуть… сили.
Його долоні раптово стискають ледве порожевілі півкулі персів. Чи він мене чує? Чи він уміє мене слухати?
– Боляче… – видихаю кудись у простір, бо вже не можу розплющити очей, не годна повернутися у світ із його сумнівами, одвічними запитаннями-відповідями…
– Я знаю… – впевнено, вміло.
Від отієї впевненості втрачаю дар мови, паморочиться голова, тіло наливається новими соками.
– Так, так, кохана… – настирливо і захланно[8] зминає перса, вичавлюючи з них перші краплини насолоди.
Мені мало його рук. Із заплющеними очима шукаю його уста, а знаходжу настовбурчену і до краю набубнявілу плоть. Цілую. Мене збуджує його мовчазність. Цілую ще. Обсипаю його короткими пристрасними поцілунками, які, знаю, страшенно Павла збуджують. Він відгукується ледве помітним ритмічним погойдуванням, намагається продовжити мій поцілунок. Він хоче вологого, довгого, такого, що обволікає. Я хочу, щоб він попросив.
– Візьми його до рота.
Таки чує.
Пручаюся.
Павло відпускає мої перса й обома руками намагається схопити мене за голову. Однією збирає у хвіст мокре волосся і міцно стискає. Іншою тримає свого ошалілого від поцілунків прутня, назустріч якому мої уста тепер розтуляються повністю, і вкладає мені його до рота.
Разом зі смаком води вловлюю його власний солоний присмак, що збуджує мене ще більше. Я стаю на коліна, аби бути якомога ближче до нього. Самими устами поглинаю його крок за кроком, допоки він геть-чисто весь не зникає в мені. Павло не стримує стогін вдоволення. Намагається рухатися. Намагається ще трішечки просунутися вперед. У мене виступають сльози. Його прутень занадто великий, аби отак запросто водити ним туди-сюди. Так само помаленьку відпускаю його на волю. Він пручається і, мов мале цуценя, проситься назад. Знову заковтую, але при цьому пещу його язиком. Він того вартий. Він виплескується неймовірною насолодою просто мені в обличчя. Те, що сягаю язиком, злизую сама, решту облизує він.
– А ти?
– Я зачекаю.
– Дякую.
– Це тобі дякую.
Засинаємо, як є, – оголені, з нерозпакованими валізами.
Тепле повітря, вода, багато сонця, пряна, насичена особливими присмаками їжа, екзотична зелень, фантастичні квіти – усе, геть усе навколо кидало, штовхало нас в обійми одне одного. Ми не пручалися.
Я прокидалася від єдвабних дотиків його уст на своїх повіках, скронях, вилицях. Він зупинявся, стишував темп у тому місці, де починалися уста. Він ніжно вилизував їх. Наче вивчав на міцність тонку і прозору шкіру кольору моїх мрій. Павло збирав залишки сновидінь, що намагалися сховатись, затриматися у м’яких, вимощених оксамитом кутиках.
Мимоволі я й сама уже підставляла для поцілунків обличчя, бо непокоїлася, що за мить доведеться все ж таки прокидатися, так і не спізнавши насолоди до кінця. Та хіба насолоду можна пізнати до кінця? Тільки-но ти вирішуєш, визнаєш, що ось є, саме це і є тією насолодою, як наступного разу з тобою коїться щось зовсім інше і непередбачуване. Він не спішив. Цілував доти, допоки мої уста самі жадібно не розкривалися і не починали шукати його.
Стояв наді мною, спершись на руки. Не торкався мене своїм тілом. Дивовижне відчуття. Поцілунки, мов легкокрилі пурпурові метелики, які щойно покинули мою свідомість, витають наді мною і то по одному, то одразу по двоє опускаються на спрагле насолоди тіло. Досі не знаю, як він цього досягав, але від здогадок паморочилося в голові, і я поринала в новий, сповнений чуттєвості сон.
У моїх долонях по черзі опинялися то його руки, то обличчя, то стегна, то сідниці. Він сам переміщував мої долоні туди, де йому хотілося відчувати їхню присутність. Він сильніше стискав їх, коли йому кортіло міцніших, іще міцніших, ритмічніших відчуттів.
У моїх долонях його прутень. Коли очі заплющені, він видається значно більшим, ніж насправді. Він – наче окреме живе створіння. Наче впійманий птах. Він пульсує, здригається, прагне вирватися.
Павло стискає мою долоню сильніше і проводить нею вгору і вниз, задаючи власний ритм. Мені хочеться по-своєму. Мені кортить довести його до того стану, аби не тямив, де він, із ким він, що відбувається. Хочеться визволити в ньому звіра. Міцного, хтивого, чуттєвого.