– Можливо, й слушне запитання… Але коли добре над цим поміркувати, то, мабуть, потреба у відповіді відпаде сама собою. За коротку мить задоволення – а ні для кого не таємниця, що оргазм триває всього кілька митей, які до того ж годі затримати чи контролювати без спеціальних тренувань, – поправила сама себе, – але хто ж то з простих смертних тренується? – Знову обвела переможним поглядом нас обох і, впевнившись, що ми не маємо чим заперечити, продовжила: – І за це потрібно непомірну ціну заплатити. Тим паче, що скільки там тих митей жінці випадає посеред буднів, стресів, проблем, загального безробіття і тотальної екологічної катастрофи. Ось ти, – хитнула головою в бік Ірки, яка, нахнюпившись, розвузькувала[10] соєвий соус китайськими паличками по тарілці, – часто отримуєш свої оргазми?
Від несподіванки та здригнулася.
– Один чи два рази на місяць, – чомусь винувато підрахувала вона, наче наперед вибачалася, що когось підвела чи не виправдала сподівань.
– А ти? – це вже до мене.
– Буває, що два-три рази… в день… – я, також винувато. – Але це тоді, коли ми бачимось. – Щоб пом’якшити сказане.
– А я взагалі не знаю, що це таке і про що всі говорять, – Юлька.
Ми всі троє перезирнулися.
– То що ж тоді виходить? Варто заміж вийти, прати і церувати[11] шкарпетки, прасувати сорочки, варити їсти, безконечно тих дітей виховувати, соплі втирати, ґулі зеленкою замазувати, аби отримати свій законний один на місяць оргазм? – підсумувала Юлька на диво тверезим після другої відкоркованої пляшки вина голосом.
– Два.
– Що два? – Юлька спантеличено глянула на Ірину.
– Два оргазми…
– Ет, та яка там різниця?! Один? Два? Цього замало, аби виправдати заміжжя.
Ірка знітилася.
– Я не про тебе. Я в цілому про жінок. Що доброго в тому, що Марта гризеться через хлопа, який їй не належить і належати не буде? – Сторожко подивилася на мене.
Хай дивиться. Байдуже. Теж мені, Америку відкрила. Тут і психологом не потрібно бути. Усім відомо, що тільки один відсоток чоловіків наважується покинути своїх дружин першими. І шансів, що твій належатиме до того одного відсотка, рівно стільки, як дочекатися прогулянок на Марс.
– Нічого, – я тяжко зітхнула. – Так само нічого доброго в тому, що хлопи, які товчуться поруч зі мною, не виявляють зацікавлення щось поміняти. Нічого доброго і в тому, що Остап, із яким я нарешті почала будувати-вити своє гніздечко, мені не сказав про дружину і двох діток. Зауважте, не брехав, а саме забув уточнити. – Я раптом осміліла, бо відчула, що за довгий час можу про це говорити вільно, без сліз.
– Справді?! – хором.
– Так. Нічого доброго і в тому, що я зараз із Павлом, а він у сепарації зі своєю дружиною. І в тих оргазмах, якими я, наче верблюд, намагаюся запастися на майбутнє, бо не знаю, що мене чекає попереду…
– Кіно-о-о-о, – протягнула Ірка, в якої раптом заіскрилися очі, – таки справді кіно…
Вона сиділа, підперши голову руками, і їла мене поїдом.
– Ір, ти що, справді можеш мені заздрити? – Я б нізащо не повірила подрузі, коли б не бачила її завороженого погляду, якого не зводила з мене, поки я не закінчила розповідь про свої пригоди.
– Так, – коротко відповіла та.
– Ось. А я про що? Усі вірять, що в іншого життя краще. Кожному видається, що в іншого мед солодший. Але це все неправда, – знову підсумувала Юлька.
Здавалося, її моя розповідь аніскілечки не зачепила.
– Можливо. Але чому до Марти липнуть однакові чоловіки? Маю на увазі – одружені, а до мене ніхто, уявляєте, ніхто-о-о-о-о-о взагалі не проявляє жодного інтересу, – не вгавала Ірина, обернувшись до Юльки всім тілом.
– О-о-о, дівчата. Оце і є основне запитання. Знайдете відповідь – зрозумієте причину.
– Маєш на увазі, що я якимось чином приваблюю саме одружених чоловіків? – Тепер і я розвернулася до Юльки. Що може бути цікавіше, ніж почути про себе з чужих уст?
– Саме це і маю на увазі.
– Але ж чому? Насправді я дуже хочу вийти заміж. Я добре готую, у мене завжди чисто, випрано, я добре виглядаю, маю дві освіти, широке коло…
– Спинись, – перебила вона мене. – Річ не в тім, що в тебе є, а в тому, чого в тебе нема.
– «Біда не в тім, що ти мене не любиш, а в тім, що я тебе не можу розлюбити», – проспівала Ірка, відставляючи під шафку другу пляшку. – А ще є?
– Може, досить? – Юлька.
І таке те її «може» кволе і невиразне, що я поставила на стіл третю пляшку.
– І чого ж у мене нема? – Я сподівалася сьогодні отримати відповіді на всі запитання.