– Не знаю.
– То навіщо почала? – Я не на жарт розійшлася, бо мені видавалося, що синя птиця мого щастя ось тут, поруч, на відстані простягненої руки, і що вона… в Юльки.
– Ти сама маєш знайти відповідь.
– Бо що? Що, якщо ти мені скажеш?
– Це не матиме для тебе того значення, якого ти очікуєш. – Юлька вміла бути терплячою, коли треба. – Та й я не можу тобі нічого сказати, бо не знаю тебе так добре, як ти сама. Усі відповіді на запитання є всередині кожного. Потрібно лише наважитися і зуміти їх знайти.
– Юлько, звідки ти така мудра? – Ірка тепер захоплювалася нашою спільною подругою.
Погоджуюся, Юлька таки викликала подив. Самодостатня, спокійна, виважена. Знає, чого хоче. Впевнена у своєму виборі. Та й, зрештою, вона просто його зробила, цей вибір. Одного разу їй вдалося заробити кругленьку суму і купити кілька квартир. Тепер вона здає в оренду помешкання, живе у своє задоволення, їздить по різних семінарах знаних психологів і пише працю. Тільки іноді з’являються агресивні нотки в голосі – коли йдеться про представників сильної статі. Як сьогодні.
– Я не мудра. Я грамотна, начитана, якщо хочеш. Якби була мудра, то не носила б за собою зайвих тридцять п’ять кілограмів. Чи ви думаєте, мені не хочеться, аби хлопи проводжали мене поглядами? Та про що я кажу? Вони мене проводжають, але… А ви все «чоловіки» та «чоловіки»…
Тільки-но дівчата порозходилися, я взялася до посуду – незмінного фіналу будь-якої вечірки. Але мені й на думку не спало нарікати. Миючи начиння, могла відволіктися від роботи і заглибитися в роздуми. Виходить, у Юльки також не все гаразд. Таке відкриття не те щоб тішило, але додавало оптимізму.
– Юлько, привіт! Не спиш? – я не втрималася і подзвонила, домивши останню тарілку.
– Та де там! Заснеш тут… – вдавала вона роздратовану.
– Скажи, а чому в мене так виходить?
– Як так?
– Не виходить…
– Хто тебе знає. Тут думати потрібно, аналізувати, так із наскоку й не скажеш. Може, ти звикла до такого…
– До якого? – я не діждалася, поки вона закінчить думку.
Дівчина не звернула на це уваги.
– До того, що тобі завжди потрібні біль, розчарування…
– Про що ти? – майже сухими устами, бо раптом те, про що вона говорила, зробилося таким… рідним.
– Марто, я ж не практикуючий психолог. Я от собі не годна дати ради, не те, що… Давай завтра? – аж благально.
– Юлю, Юлечко, останнє скажи, як то «потрібний»…
– Дуже просто: ти живеш із дитинства в сім’ї, де з тебе постійно знущаються, кплять[12] і так далі…
– І що? – пересохлими устами.
– І ти до цього звикаєш. Навіть якщо йдеш із дому, то все одно шукаєш когось, хто б із тебе знущався. Це такий тандем. Жертва – тиран. Жертва знаходить свого тирана, а тиран без жертви також не може. Іноді такі союзи бувають дуже міцними. Тебе в дитинстві ображали?
– Ні. Так. Не знаю… – Я розгубилася остаточно. Вмовкла.
– Ей, ти ще там? З тобою все гаразд?
– Так, усе добре. Дякую тобі…
– За що?
– За те, що вислухала.
– Та це я більше говорила. Але…
– Так, добраніч.
– Бувай.
Раптом спогади дитинства навалилися непосильним тягарем. Я ніколи не думала над тим, чи з мене знущалися, чи хтось кпив і ображав. Мабуть, ні. Зате… Якась одинока думка загубленим птахом билася об шибку моєї свідомості, прагнучи вирватися на волю. Мене просто ігнорували. Цуралися. Ось воно! Не знаю, що краще, – коли з тебе знущаються (тоді ти все ж таки є) чи коли тебе цілковито ігнорують (тоді тебе нема). Тоді ти звикаєш жити поруч з іншими, жити чужим життям, чужими емоціями. Бо в тебе твоїх нема. У тебе твої забрали. То що ж виходить? Я шукаю в чоловіках продовження отого впертого ігнорування? Виходить… я живу чужим життям, чужими емоціями… вприглядку…
Я плакала. Гірко, тихо схлипуючи в подушку. Плакала, захлинаючись жалем до себе – малої дівчинки, до себе – кострубатого підлітка, до себе – молодої і невпевненої в собі дівчини. У ту мить я розуміла, що десь, колись, у далекому дитинстві, загубила саму себе на догоду батькам, яких любила. Ох, як же я їх любила… Могла годинами, так, щоб ніхто мене не бачив, стояти у дверях чи сидіти під столом і милуватися ними – молодими, красивими, упевненими в собі…
Засинаючи, я згадала фрагмент річної давнини. Ми святкували батькові уродини на дачі за містом. Як стемніло, розпалили багаття і давай співати. Я люблю співи, та й репертуар маю чималий. Ще в школі мені подобався хлопчик, який грав на гітарі і співав. Про всяк випадок я вивчила напам’ять усе. Випадку не сталося, а пісні залишилися. Усі до єдиної. Я чула краєм вуха, коли співала про Довбуша, як співробітник батька, не зводячи з мене очей, запитував, чому той приховував мене від усіх. Чула, як казав, що в нього є син, який недавно одружився, але він би охочіше мав за невістку саме мене. Батько дивився на нього скоса і не вірив. Я доспівала «Довбуша», але раптом мені чомусь захотілося піти геть. Прикро, коли тебе цураються. А ще прикріше, якщо це твої батьки.