– Юлько, а чому тоді в тебе не все в гармонії, якщо ти така мудра?! – я не стрималася. Розуміла, що Юлька має рацію, але визнавати цього не хотілося.
– Тому, що не все так просто й однозначно… а ще… страшно, – тихо, ховаючи очі.
– Чого ти боїшся?
– Не знаю, це своєрідний, глибокий страх. Здається, він був у мені ще до того, як я народилась.
– Таке можливо?
– Думаю, можливо все. Так що, ти маєш інший одяг чи ні?
Кудись пропало моє роздратування, десь подівся поспіх. У кожного з нас свої страхи, свої переживання. Тільки в одного їх видно назовні, а в іншого вони глибоко-глибоко всередині. Навіть не знаю, що гірше…
Червоні колготи зі щільного капрону, до колін чорна сукенка з рукавом на три чверті довжини, невеличке в сіру ялинку пальто класичного крою, що сидить на мені як влите, чорна хустка з великими червоними рожами і зеленими листками, вигадливо загорнута декілька разів навколо шиї, і капелюшок. Елегантний, фетровий, ледве перекошений на один бік. Чорні високі чоботи без підборів. Чорні рукавички і малесенька спортивна торбинка через плече – це все-таки я.
– Яка ти! – Юлька.
Я зашарілася. Ніхто не вмів так щиро виказувати своє захоплення чи розчарування, як вона, примудряючись при цьому залишатися абсолютно спокійною.
– Тобі правда подобається? – Мені хотілося неодмінно ще раз почути оце: «Яка ти!»
– Тобі правда подобається це чути? – перекривила вона мене. – Правда. Єдине, чого не розумію – чому ти завжди так не вбираєшся?
– Тому що всі навколо звикнуть і не почую отого: «Яка ти!» А може, тому, що не хочу звертати на себе увагу…
– Справді? – не вірить.
– Не таким чином. Хочеться, аби сприймали тебе такою, як ти є… Не через вбрання, достаток чи його відсутність, не через розмір цицьок, а через те, що ти така… особлива.
– Це не завжди виходить. У мене, наприклад, багато друзів і знайомих, але коли доходить до чогось серйознішого, то чоловіки хочуть отого, що зовні.
«І не тільки чоловіки», – подумала я про себе, тієї миті згадавши свої вчорашні відчуття і нереалізовані бажання.
– Ключ віддаси при нагоді. Наразі ти єдина, з ким ділю помешкання, – гірко всміхнулася я і зачинила двері своєї домівки.
Невеличке приміщення на другому поверсі неподалік від центру – оце й увесь мій офіс. В основному трудилася сама, іноді запрошувала до співпраці конструктора. Ліцензія, яку видають приватним підприємцям, не давала можливості виконувати проектні роботи в повному обсязі, незважаючи на знання та вміння. День потонув у рутинній роботі, телефонних дзвінках, зустрічах, походах на об’єкти. Знайомі, які мене бачили в іншому вбранні, не віталися. Вони просто мене не впізнавали. Спочатку я намагалася наздогнати, гукнути, а згодом змирилася, що на моє «Доброго дня» – заклопотаність чи занурення в себе.
Уже стемніло, коли замкнула офіс. Міркувала над тим, яким шляхом іти додому, аби траплялися найбільш освітлені вулиці. Я не в тому віці, коли хочеться пригод. Раптом назустріч двоє колишніх співробітників. Петро, з яким ми починали, і Володя, котрий прийшов трохи згодом. Петро ледве на ногах тримається.
– Хлопці, привіт! – вітаюся.
Безнадійно.
– Петре, ти що, більше зі мною не знаєшся? – борюся за своє існування.
Чоловіки спинилися. Сфокусували погляди.
– Мартуха! Ти?! – Петро, ледве ворочаючи язиком.
– Я. А хто ж? – тішуся, що мене нарешті признали.
– Марто, ти… ти… справжня… – Петро намагається відшукати серед алкогольних випарів властиве слово, – справжня… курва.
Ну от і маєш. А так гарно все починалося. Може, краще хай не впізнають?
– Він хотів висловити щире захоплення, Марто, – виправдовує його Володька, – вибач, ми сьогодні святкуємо вчорашній футбол.
– Нічого, я вас розумію, – чесно, бо відчайдушно намагаюся второпати, що ж таке коїться. Зі мною. З ними. Зі світом.
– Ти нне те щооо куууррва як ккууррва… – пробує своєрідно виразити захоплення моїм виглядом чоловік.
– Так, так, я тебе розумію, – перебиваю, бо насправді боюся почути щось ще більш відверте, – це у твоїх устах повинно звучати як найвищий ступінь похвали із серії «курва з клясою[14]», – намагаюсь і я жартувати в заданій тональності.
– О-о-о-о, точно, – заревів Петро і вдячно кинувся до мене, – в саме серце. Дай-но тебе обійму за це…
Я відсахнулася. Мимохіть. Мимоволі прискорила крок. Чи в інших усе буває по-іншому?
Уже три місяці працюю не покладаючи рук. Починаю розуміти, що сидіти за столом у когось за спиною, бачити всі недоліки, думати, що ти зробила б краще, – набагато простіше, ніж налагоджувати справу самій. Багато замовлень, купа роботи, але особливих фінансових звершень не видно. Поки що тільки аванси, жодного закінченого проекту. Гроші йдуть на комунальні послуги, оренду приміщення, поточні витрати. І ось, коли на фініші одне з найсерйозніших замовлень – торговельний центр у приміській зоні Львова, приходить лист зі структури, яка бореться зі злочинами у сфері торгівлі людьми. Я тоді необачно розсміялася. Мабуть, помилилися. Зателефонувала до друга-юриста, і ми хвацько, попиваючи каву, відписали листа, що, мовляв, хлопці, ви таки помилилися, бо в мене все чемно і законно, а якщо вам таки потрібний стан мого рахунку та решта внутрішніх документів, то прошу послатися на закон, котрий такі дії з вашого боку передбачає.