Майка прилипла до тіла. Джинси, здається, знімуться лише зі шкірою. Роззуваюся. Боса бреду до океану. Він тут, неподалік, покірно облизує піщаний пляж. Пісок несамовито гарячий. Зціплюю зуби і до болю впиваюся нігтями в долоні, стиснувши кулаки. Намагаюся не зірватися на біг, ще кілька кроків – і рятівна вода. Не може бути… Цього просто не може бути. Вода в океані така тепла, як удома, у ванні з Олегом. Я ніколи не напускала собі води, завжди тільки душ. Це Олег мене навчив цій розкоші – транжирити час у теплій воді…
– Як вода? – Світлана.
Я озирнулася і мало не зойкнула. Таке я також досі бачила лише у фільмах. Капелюх, торбинка, парео, капці – все одного кольору, з одного комплекту. Усе якнайкраще допасоване одне до одного, а головне – до господині.
– Спробуй сама! Як у ванні.
– Справді? – недовірливо.
Обережно вийняла з капчиків ноги і одна за одною занурила в океан.
– Справді. Ти, Марто, маєш рацію. Як у ванні… – Заплющивши очі. – Марто, а тут нічого такого не водиться? – з острахом.
– Водиться-водиться! – Я не могла стриматися, такою милою вона була у своїй безпорадності.
– Що? – задкуючи на пісок.
– Та я жартую. Це дуже безпечне місце, саме тому воно користується такою популярністю в цілому світі.
– О, це добре. Безпека нам не завадить. Марто, коли перше заняття?
– Завтра. О десятій ранку.
– Супер! Ти вже знаєш, де будемо вечеряти?
– Думаю, почати слід із ресторану, на який вказав наш гід. Принаймні так безпечніше, поки ми освоїмося.
– Саватді кха![20] – я, ступивши на поріг ресторану.
– Саватді кха-а-а-а… – дівчинка, що зустрічала гостей, всміхнувшись навдивовижу щиро.
Світлана з Тамарою від несподіванки аж роти пороззявляли, забувши про свій вигляд.
– Ти що, розмовляєш по-тайськи? – Тамара з підозрою в голосі.
– Ні, тільки декілька фраз. Вони є в путівнику по цій країні. Там написано, що ці кілька фраз роблять чудеса з місцевим населенням.
– Зараз ми це перевіримо, – потираючи руки, Світлана. – Я так зголодніла, що готова з’їсти усе, що подадуть.
Нам принесли меню двома мовами: тайською та англійською. І в одній, і в другій я чуюся однаково нікудишньо. Світлана намагалася щось перекласти, але ми не знали й половини інгредієнтів, що були у стравах. Прийшла та сама дівчинка і чемно усміхнулася.
– Мені, будь ласка, том ям кунг[21] і маленьке пиво місцевого виробництва.
Тайка схвально закивала головою і розсміялася.
– Це дуже гостра страва, дуже гостра, – сміючись, повторювала вона.
– Нехай, я хочу скуштувати, – наполягала я на своєму.
Дівчинка щось віртуозно записувала на мізерному клаптику паперу, а мої супутниці все ще не могли прийти до тями.
– Ти ж казала, що ніколи тут не була… – Тамара.
– Таки справді не була. Я ж казала, кілька слів тайською творять дива.
Жінки всміхнулися.
– Що порадиш для нас? – Тамара.
– Світлані можна рис із морепродуктами, який подають у половинці ананаса…
– Хочу, хочу! – Світлана, як маленька дівчинка, нетерпляче закрутилася на кріслі. – А що ще?
– Салати. Тут пречудова кухня. У путівнику написано, що, хай куди б ви поїхали, жодного разу не натрапите на однакові страви, настільки різноманітною є тайська кухня.
– Що ж, будемо куштувати, – Тамара.
Жінки тішилися, мов малі діти, з кожного зробленого вибору. Невдовзі принесли мій суп. Флюоресцентно-жовтого кольору, гарячий і такий пекучий, що після першої ложки я раптом збагнула: кілька наступних днів не зможу й ріски до рота взяти. Я взагалі була мовчазна, тож моїх двадцять хвилин без жодного слова ніхто й не зауважив. Дівчата мліли від кожного шматка їжі, не могли нахвалити розмаїтість пахучих трав, свіжість морепродуктів та делікатність компонування кожної страви.
Довго не могла заснути. У мене почало з’являтися відчуття чогось знайомого, навіть рідного. Воно тривожило, лоскотало і водночас обнадіювало. Невже все-таки заразилася? Теплом, щастям…
Босою пішла на пляж. Шоста ранку, ще всі сплять, лише дві дівчинки з обслуги стоять біля декоративного басейну й, обіпершись одна на одну, тихесенько підсміюються. Тільки коли підійшла ближче, зрозуміла, у чому річ. Вони по черзі занурювали у водойму босі ноги, на які налітало кілька сотень дрібнесеньких рибок, що розпочинали свою трапезу, споживаючи відмерлі частинки шкіри. Це водночас лоскітно і приємно. Про такі своєрідні масажі я читала в проспекті, але там сеанси пропонували за гроші, а тут – досхочу і безкоштовно.