Хлопці й дівчата балакають про своє. Сергійко зрозумів з тих розмов, що їм уже скоро треба кидати парусинове місто та повертатись до інституту, братися за науку. А тут, на березі моря, почалися саме дні такі ласкаві та погожі, сезон бархатний у розпалі. І виноград у радгоспі визрів такий буйний та гронистий, що хтозна і коли його тут визбирають і хто визбирає…
— Он, дивіться! Дивіться!
Всі до одного спинились на стежці. Задерли голови вгору, пронизують очима гірську вершину.
— Ось він! Та який рогатий!
— Де? Де ти бачиш?
Сергійко, тамуючи перестук серця, й собі дивився на гірську вершину.
— А що там?
— Дикий козел! Он, бачиш, стоїть на виступі.
Сергійко нічого не бачив. А йому дуже хотілося побачити дикого козлика. От було б що розповідати в садочку!
— Сховався…
— Бо ж підняли галас…
Студенти рушають, а Сергійко ще довго не може відірвати очей від мовчазної скелі. Йому дуже прикро: мав таку нагоду — і не побачив.
— Ще побачиш, — розважав його Ігор. — Пішли…
Стежка повилася впиз. А скоро і виноградники завиднілися. Біліли кілочки. Від кілка до кілка — дроти посновані. А на дротах важке зелене вруно. Грона звисають до самої землі — золотисті, зелені, фіолетові…
Але їх побачив Сергійко лише тоді, коли студенти стали до роботи. Ігор відразу ж найбільший та найдостигліший кетяг відтяв ножем від лозини, ретельно і довго мив його, відкрутивши тут же на виноградному полі заржавілого крана. І тільки тоді подав Сергійкові.
— Ласуй, Сергію. Дуже корисно натщесерце. Знаєш, скільки в ньому вітамінів?
Сергійко старанно відщипував виноградину за випоградиною. І перш ніж вкинути до рота, пильно придивлявся — дуже йому хотілося побачити: а де ж вони ховаються, ті вітаміни? Потім збагнув, що вітаміни — це є не що інше, як дрібнюсінькі зернятка, пильнував, щоб жодне з них не загубилося, хоч їсти виноград з насінням було й не дуже приємно. Та нічого не вдієш, мусиш їсти, коли вони такі корисні.
Котрась із дівчат про ті вітаміни була зовсім іншої думки. Вона попередила, щоб не їв зернят, бо можна апендицит підхопити. Про апендицит Сергійко чув. Його можна було позбавитись лише тоді, коли тобі живота розпорють, щоб апендицита викинути. І він якийсь час мовчки роздумував: кому ж вірити? Та швидко зміркував, що дівчина з нього просто покепкувала — всі вони такі, дівчата, тільки й знають кепкувати з хлопців! — та й знову почав старанно перелічувати зубами соковиті виноградини.
Не помітив, коли до нього Ігор підійшов. А з ним — коренастий дядько. Сергійко впізнав його з першого погляду. Це ж той самий моряк, якого німці убили!
А він узяв та й живим лишився. З самої ями його якась дівчина витягла. Видно, то була дуже гарна дівчина. Не така, як інші…
— Ось він, товаришу бригадир.
Бригадир з виноградарського радгоспу весело позирнув на Сергійка.
— Давній знайомий!
Сергійко не поспішав признаватись, що вони вчора познайомилися біля павільйону «Пиво-води».
— Ваш, радгоспівський? — порадів Ігор.
— Та ні…
Видно, моряк-бригадир теж не хотів признаватись, де і за яких обставин зазнайомився з Сергійком.
— В нас у радгоспі таких сміливців не водиться…
Сергійко мовчки дзьобав виноград. І ніяк не міг здогадатись — хвалить його бригадир чи насміхається? А виноград такий соковитий і солодкий…
— То я пішов на плантацію, — нерішуче переступив з ноги на ногу Ігор.
— Ідіть. Ми тут розберемося, — пообіцяв бригадир.
Ігор весело помахав Сергійкові на прощання рукою, посміхнувся і зник у виноградній гущавині. А бригадир запропонував:
— Пішли зі мною, друже, здається, десь у мене зайва цукерка завалялась…
Цукерка що солодша за виноград. Але й недодзьобаного кетяга він не кинув. Цукерка цукеркою, а виноград виноградом. Неохоче поплівся вслід за радгоспівським бригадиром.
СКОЧКИ, СІРИЙ, СКОЧКИ!
Вони підійшли до невисокого довгого навісу. На тонких металевих палицях повисла дощана шапка, сіро-рудувата на колір, бо гаряче кримське сонце вже встигло видубити тонку шкіру толю. В тіні навісу гуляв приємний вітерець, грайливо тріпав білі хустинки та скуйовджені зачіски дівчат.