— Там їх — мільйони! — розповідав, округлюючи очі.
І вказував рукою кудись удалину, де було те недоступно-казкове «там». «Там» — для Сергійка був реальний, широкий світ, який він сходив власними погами. Зрозумілий і прекрасний край, наповнений безліччю людей, з якими в час мандрів звела його доля. Для всіх інших це «там» — невідоме, таємниче, страшне і небезпечне своєю невідомістю.
Хлопчики й дівчатка шанобливо поглядають на Сергійка, як на дорослого. Задумливо вертять у руках курячих богів, не виривають з рук один в одного, терпляче ждуть, поки пощастить доторкнутись та потримати в руках чарівного камінця.
— Справжні! Курячі,— хитає Юлька головою.
— Добрі курячі! Найкурячіші! — заперечує Вова.
— І курячі, і найкурячіші,— поспішно згоджується Юлька. Вона почуває себе винною і перед Сергійком, і перед усіма іншими. Згубила-таки свого бога, що відняла в Сергійка. І сама не гам, й іншим не дам.
Довго сидять мовчки, роздивляються на чарівні знахідки. Ніби розмірковують — а хто ж тут з них «курячий», а хто «найкурячіший».
Потім Сергійко прикладає камінець до ока. Примружує ліве, і… загойдалось перед його зором неймовірної краси море, і кораблі вдалині попливли казкові, і чайки закружляли в пебі, і скелі могутні захиталися, гори високі звелися під хмари, а в горах вівці розсипались біленькими хмаринками на полонині, і орли широкогруді шугають над своїми володіннями, літаки реактивні сміливо розписують небо, хрестять його і перехрещують безкінечними білими хвостами.
Всі інші теж припадають оченятами до камінців, мружаться, шукають казки.
— Бачите?
— Де? Що?
Націлюються вічками і на море, і на гори, і в небо стріляють. І, знай, скаржаться:
— І нічого там немає.
— Пригляньтеся краще.
— Все одно — нічогісінько.
— Так куди ж ти дивишся? Сюди глянь…
Ніхто не бачить того, що дано бачити Сергійкові. І йому стає прикро — напевно, думають, що то він вигадує. І раптом радісний крик:
— Бачу! Ой, ой, ой, як бачу!
Хто вже зна, що він бачить, оцей найменшенький в групі, кругловидий мовчун Дімка.
— Що ти бачиш?
— Все бачу…
— Яке воно?
— Красивлюще!
Але йому ніхто не вірить. Окрім Сергійка. Лише він впевнений: Діма бачить все те, що відкрилося і йому, Сергійкові. І радіє. Нарешті ще одна людина проникла у той несходимий і прекрасний світ, без якого неможливо жити.
Сергійко глянув на тьотю Любу. Вона на своєму звичайному місці, в холодочку, на тапчані. З книгою в руках. Вона сьогодні невпізнанна. Так і міниться, мов хвиля морська, так і сяє. І зовсім не сердиться на Сергійка. І навіть тоді не сердилась, коли він з тіткою Завориною повернувся в садочок. Кинулась до нього так, ніби вона йому мама, притулила до серця та все питала:
— Це ти, це ти, Сергійку? Живий, здоровий?
І навіть Момотом не назвала. І не дорікала. Тільки довго розпитувала — де був та що бачив. А дітям сказала:
— Наш Сергійко, як Колумб. Мандрував-мандрував та й повернувся.
За Колумба Сергійко не сердився. Краще хай буде Колумб, як Момот. Дивиться Сергійко на тьотю Любу і думає:
«А вона хороша. Не лає. І весела. І я її люблю — дуже-дуже. І коли піду в солдати, то щоденно писатиму їй листи. Щоб вона ніколи не сумувала».
Сергійко запізнився із своєю обіцянкою. Він не знав, що тьотя Люба сьогодні, може, й була така весела, бо нарешті одержала від солдата листа. Того самого листа, який безборонно мандрує по світу, носячи в правому куточку, замість поштової марки, великого трикутника кольору бездонного ранкового моря.