— Діти заснули?
— З вами поспиш…
— Ми зараз підемо.
— Це ж куди серед ночі? — дружина здивовано звела брови.
— До «Ворожбита».
— До ранку не доживете?
— Ні, Валь… Не доживемо.
— Сміття винеси, — сказала дружина і позіхнула.
— Вже виніс. З роботи прийшов і виніс.
— Навіжені…. Привезеш із центру лоток яєць, бо в нашому гастрономі вже другий день чомусь немає.
— Добре… Якщо не забуду…
— Не забудеш. «Ворожбит» нагадає.
Вона підійшла до телефону і набрала номер:
— Алло, Ворожику! Михайло зараз їде до тебе… Ні, не сам… Андріан… Так… Можливо… Не знаю… Нагадай, будь ласка, Михайлові, щоб купив яєць у центрі, як повертатиметься додому… Спасибі. Що? А-а, зараз даю… Михайле, він хоче з тобою поговорити… — передала трубку і знову позіхнула.
— Привіт, Ворожбите, — мовив Михайло і потім довго слухав, притуливши трубку до вуха, невдоволено кривився. — Ворожбите, ти ж мене знаєш… Це просто випадковість… Так… Я обов’язково подзвонив би сам… Так… І запитав би тебе, чи зможеш попрацювати з нами цієї ночі… Я розумію, що ти дуже втомився… Так… Саме так… Не гнівайся, це трапилось випадково… Просто дружина не знала, що я ще не дзвонив тобі… Так… Вона… Так… Спасибі… То до тебе можна зараз приїхати? Спасибі…
Михайло поклав трубку, похмуро дивився на дружину, але нічого не сказав.
Таксі зупинилося опівночі перед брамою інституту. Водій доволі підозріло поглянув ще раз на своїх пасажирів, а особливо на великий чорний портфель, з яким Михайло не розлучався, взявши гроші за проїзд, увімкнув світло в салоні і уважно роздивився три карбованці, нарешті поклав папірець до кишені, якийсь час зосереджено вдивлявся у дві постаті, що простували від машини у світлі кволого нічного ліхтаря, немов запам’ятовував прикмети своїх пасажирів. Ще б пак, один із них в дорозі запально шепотів про якусь алель, яку обов’язково треба розірвати чи знищити (говорилося пошепки, було важко почути дослівно), про якусь кислоту, якої десь там є доволі, і, врешті, про великий успіх, якого може вистачити на все життя. Але врешті увімкнувши швидкість, рушив з місця.
На прохідній довго не могли розбудити вахтера. Михайло дзвонив раз, і вдруге, і втрете. Нарешті прибіг молоденький міліціонер з пістолетом у руці, злякано вдивлявся через товсті прозорі двері, нічого не розуміючи. Але все ж упізнав Михайла, його постать відразу набрала професійної поважності. Він неквапливо запхнув пістолет до кобури, проте двері не відчиняв. Михайло жестом показав, що вони хочуть зайти.
Нарешті клацнув замок.
— В чому справа?
— Невідкладна робота! — мовив Михайло і дістав з кишені червону книжечку службового посвідчення, хоч і було зрозуміло, що черговий пізнав його.
— Заходьте… Вас двоє?
— Як бачите.
Швидко пішли темним коридором до ліфта. За спиною клацнув замок, долинуло невдоволене буркотіння міліціонера.
Вони вийшли з кабіни на третьому поверсі, зупинилися перед широкими скляними дверима, за якими — пітьма.
Михайло першим переступив поріг, за ним Андріан. Увійшли до великого залу.
«Ворожбит» займав більшу половину площі — квадратна тумба до самої стелі, довкола неї розташувалося сім тонших квадратних колон, екрани, клавіші, сигнальні лампи, одне слово: найскладніша електроніка.
— Привіт, опівнічники! — раптом пролунав басовитий голос з височини.
Водночас Андріан помітив дві маленькі телекамери, спрямовані на них.
— Привіт, Ворожбите. Ти вже вибачай за такі пізні візити.
— Чи я тобі за дня не набрид, Михайле? Вночі міг би і відпочити… Хай твій товариш підійде до третього пульта, я хочу з ним познайомитись.
Підійшли до однієї із семи колон.
— Міцно притисни долоні ось до цих пластин. Так. Саме так. Ці електроди я надіну сам.
— Шановний Андріане, — сказав Ворожбит. — Уявіть, будь ласка, щось дуже для вас приємне… Спасибі… А зараз пригадайте, будь-ласка, страшний або дуже неприємний випадок із вашого життя… Дякую… Подумайте про свою роботу і про свого начальника… Дякую… Го-го-го… — Ворожбит чомусь голосно розсміявся. — В тебе дуже цікавий товариш, Михайле. Я ще не зустрічав такого еманаційного спектра…
— Ще всякі зустрінеш… — кинув Михайло.
— Дуже приємно познайомитись. Сідайте, будь ласка. Я уважно вас слухаю.
— Розкажи свої міркування, Андріане. Ворожбит сам визначить, що йому робити.
Все відбувалося з блискавичною швидкістю. Андріанові видавалося, що, коли Ворожбит просив уявити чи пригадати щось приємне — страшне-неприємне-буденне, він навіть не встигав на чомусь конкретному зосередитись, а вже лунав голос: «Спасибі…»