Выбрать главу

Чом ти прийшла, як сніжило на світі?

Ліпше б кувала зозуля у вітті,

Вкрилися б зеленню лози в абатстві,

Чи вже б нехай перелітнеє птаство

У вирій злітало,

Як літо вмирало.

Чом ти пішла, як вже паслись ягнята?

Ліпше плоди почали б опадати,

Коник тужив би за теплими днями,

Дощ поливав би стерню над полями,

Й негода зітхала,

Бо щастя вмирало.

Крістіна Росетті, «Панахида»

Пролог

Is demum miser est, cuius nobilitas miserias nobilitat.

Нещасний той, чия слава робить знаним його нещастя.

Луцій Акцій, «Телеф»

Гамір на вулиці скидався на дзижчання мух. Фотографи купчилися за бар’єрами, вздовж яких вишикувалися поліціянти: довгоморді камери націлені, від дихання клубочиться пара. Сніг сипався на капелюхи й плечі, пальці в рукавичках протирали лінзи. Час до часу лунало випадкове клацання — фотографи заповнювали чекання тим, що робили світлини шатра з білої парусини посередині вулиці, дверей високої будівлі червоної цегли позаду шатра й балкона на верхньому поверсі — звідти й упало тіло.

За щільними лавами папараці стояли білі фургони з велетенськими супутниковими тарілками на дахах, а біля них — звукорежисери у навушниках і журналісти, які щось говорили — дехто й іноземними мовами. Між ефірами журналісти тупали ногами і гріли руки об горнятка кави, добуті з переповненої кав’ярні на сусідній вулиці. Щоб згаяти час, оператори у вовняних шапках фільмували спини фотографів, балкон, шатро, під яким ховалося тіло, тоді ставали на іншу точку і знову фільмували хаос, що зчинився посеред сонного сніжного Мейфера, де білокам’яні портики і фігурно обстрижені кущі обрамлювали ряди лискучих чорних дверей.

Двері будинку номер вісімнадцять оповила стрічка. У коридорі за ними бовваніли постаті поліціянтів, серед них і криміналістів у білому.

Телеканали вже кілька годин передавали новини. На обох кінцях вулиці юрмилися представники громадськості, яких теж не пускала поліція; хтось спеціально прийшов роззирнутися, хтось спинився, ідучи на роботу. Дехто піднімав мобільники — клацнути фото, перш ніж іти далі. Один молодик, не знаючи, котрий балкон потрібний, поклацав усі, навіть попри те, що середній було щільно засаджено кущиками — трьома охайними пухнастими кулями, між які заледве могла протиснутися людина.

Групка дівчат принесла квіти і під прицілами камер передала їх поліціянтам, які не знали, куди ті квіти подіти, і знічено поклали їх у поліційний фургон, свідомі камер, що фіксували кожнісінький їхній жест.

Кореспонденти, посланці цілодобових телеканалів, видавали сталий потік коментарів і припущень, що базувалися на кількох відомих їм сенсаційних фактах.

— ...з балкона свого пентгаузу приблизно о другій годині ночі. Охорона будівлі викликала поліцію...

— ...поки що не схоже, що тіло збираються переміщувати, а це наводить на роздуми...

— ...не повідомляють, чи була вона сама, коли впала...

— ...до будівлі увійшли поліційні бригади, які проведуть ретельний обшук....

Усередині шатра сяяло крижане світло. Двоє чоловіків присіли біля тіла навпочіпки, готові нарешті покласти його у мішок. Голова дівчина лишила на снігу кривавий слід. Розбите обличчя розпухло; від одного ока лишилася хіба зморшка, на другому між набряклими повіками поблискував у щілинці білок. Коли пастковий топ, у який була вбрана загибла, мінився у миготливому світлі, виникало моторошне враження руху — ніби вона знову дихає чи напружує м’язи, готуючись підвестися. Сніжинки, як ніжні пальці, тихо пльопали по парусині.

— Де вже та клята «швидка»?

Інспектор Рой Карвер починав сердитися. Терпець цьому череваню з буряковим обличчям і вічними плямами поту під пахвами урвався ще кілька годин тому. Карвер тут стовбичив чи не стільки часу, скільки лежало тіло; ноги в нього так замерзли, що він їх майже не відчував, у голові паморочилося від голоду.

— «Швидка» буде за дві хвилини,— оголосив сержант Ерик Вордл, який зайшов до шатра з притиснутим до вуха мобільником і мимоволі дав відповідь на питання свого шефа.— Якраз розчистив їм шлях.

Карвер рикнув. Його поганий настрій посилювала переконаність у тому, що Вордл захоплений присутністю фотографів. По-юначому гарний, з густою хвилястою каштановою чуприною, нині припорошеною снігом, Вордл — на думку Карвера — під час їхніх нечисленних вилазок за межі шатра аж розквітав.

— Принаймні оті всі порозходяться, коли тіло заберуть,— мовив Вордл, озираючись на фотографів.