— Пам’ятаєш того майстра з охоронної фірми?
— Зовсім новий хлопець. Волосся ось по сюди,— Вілсон показав на низ шиї.
— Білий?
— Так, білий. На вигляд навіть не схоже, що вже голиться.
Й ось вони дійшли до дверей третьої квартири, де колись мешкала Лула Лендрі. Робін відчула, що тремтить — від страху, від збудження, коли Вілсон відчинив треті акуратні білі двері зі скляним вічком завбільшки з кулю.
Квартира на верхньому поверсі архітектурно відрізнялася від двох попередніх — менша, але ніби просторіша. Нещодавно її переробили, оформивши у бежевих і брунатних тонах. Ґі Соме казав Страйкові, що колишня зіркова власниця квартири любила яскраві кольори; але тепер помешкання було безлике, мов номер дорогого готелю. Страйк мовчки пішов до вітальні.
Тут ковролін був не пухнасто-вовняний, як у квартирі Бестиґі, а з цупкого джуту пісочного кольору. Страйк провів по ньому п’ятою; слідів не лишалося.
— Тут було це покриття, коли в квартирі мешкала Лула Лендрі?
— Так. Вона сама його обирала. Майже нове, тому його не міняли.
Замість трьох високих вікон з окремими маленькими балконами, як у квартирах на нижніх поверхах, пентгауз міг похвалитися подвійними дверима, які виводили на один великий балкон. Страйк відчинив ці двері й вийшов назовні. Робін неприємно було на нього дивитися в цю мить; вона кинула погляд на незворушне обличчя Вілсона, а тоді відвернулася до чорно-білих диванних подушок, стараючись не думати про те, що сталося тут три місяці тому.
Страйк дивився вниз, на вулицю, і Робін здивувалася б, якби дізналася, що його думки не такі уже холодні й відсторонені.
Він уявляв людину, що повністю втратила самоконтроль, людину, що мчить на Лендрі, таку витончену і красиву в одязі, який обрала для зустрічі з довгоочікуваним гостем; уявляв, як убивця, що втратив голову від шалу, тягне і штовхає Лулу, а тоді зі звірячою силою затятого маніяка скидає вниз. Ті лічені секунди, поки вона падала назустріч асфальту, прихованому під оманливо м’якою сніговою ковдрою, мабуть, тривали цілу вічність.
Лула вимахувала руками, намагаючись ухопитися за безжальне порожнє повітря; а потім — без вибачень, без пояснень, без прохань, без будь-яких привілеїв, дозволених людині, що отримує звістку про свій неминучий кінець, вона розбилася об дорогу.
Мерці здатні говорити тільки вустами тих, хто зостався жити, та ще мовою знаків, що їх вони лишають по собі. Страйк бачив живу жінку у словах, з якими вона зверталася до друзів; чув її голос у прикладеному до вуха телефоні; але тепер, поглядаючи на останній краєвид, який вона бачила за життя, він відчував до неї дивну близькість. Правда повільно проступала серед маси розрізнених деталей. Тепер він потребував тільки доказів.
Він стояв на балконі, коли задзвонив телефон. На екрані висвітилися ім’я і номер Джона Бристоу; Страйк узяв слухавку.
— Добридень, Джоне, дякую, що набрали.
— Без проблем. Є новини? — спитав юрист.
— Можливо. Один фахівець подивився Лулин ноутбук і виявив, що по її смерті з нього видалили папку з фотографіями. Щось знаєте про це?
Відповіддю йому стала майже повна тиша. Страйк знав, що зв’язок не перервався, лише з того, що з боку Бристоу долинали якісь фонові звуки.
Нарешті юрист спитав зміненим голосом:
— Видалили фото після Лулиної смерті?
— Так каже фахівець.
На очах Страйка на вулицю повільно в’їхала машина і зупинилася посередині. З машини вийшла жінка, горнучись у хутро.
— Я... вибачте,— промовив явно приголомшений Бристоу.— Я... я в шоці. Може, то поліція видалила папку?
— Коли вам віддали ноутбук?
— О... десь у лютому. Здається, на початку лютого.
— Папку видалили сімнадцятого березня.
— Але... але це безглуздя якесь! Ніхто не знав паролю.
— Вочевидь, хтось знав. Ви казали, поліція повідомила його вашій матері.
— Мама точно не видаляла б...
— Я не кажу, що вона їх видалила. Є варіант, що вона могла лишити ноутбук ввімкненим. Чи сказати комусь пароль...
Страйк подумав, що Бристоу, мабуть, у себе в офісі. Чулися фонові голоси, жіночий сміх десь удалині.
— Гадаю, що це можливо,— повільно вимовив Бристоу.— Але хто міг видалити фотографії? Хіба що.... але Боже, це жахливо...
— Що саме?
— Ви ж не думаєте, що їх могла забрати котрась із медсестер? Щоб продати газеті? Але страшно уявити, щоб медсестра...
— Фахівець каже, що їх саме видалили; про крадіжку чи копіювання не йдеться. Але ваша правда — статися могло що завгодно.