— Але хто б ще... ну, тобто мені дуже неприємно думати, що це могла зробити медсестра, але хто ще? Відколи поліція повернула нам ноутбук, він був у маминій квартирі.
— Джоне, а ви всіх знаєте, хто протягом останніх трьох місяців заходив до вашої матері?
— Гадаю, що так. Ну, тобто я не можу бути цілком упевнений, це зрозуміло...
— Не можете. І в цьому головна складність.
— Але нащо комусь узагалі це робити?
— У мене є думки про можливі причини. Було б дуже корисно, якби ви розпитали про це свою мати. Спитайте, чи вмикала вона ноутбук у середині березня. Чи цікавився ним хтось із її гостей.
— Я... я спробую,— голос Бристоу звучав дуже збентежено, майже сльозливо.— Але вона зараз дуже, дуже слабка.
— Дуже співчуваю,— офіційним тоном відповів Страйк.— Скоро зв’яжуся з вами. Бувайте.
Він зайшов у кімнату, зачинив двері на балкон і розвернувся до Вілсона.
— Дерику, можеш мені показати, як ти обшукував квартиру?
Вілсон на мить замислився, а тоді відповів:
— Спершу я зайшов сюди. Роззирнувся, побачив, що двері відчинені. Я їх не чіпав. Тоді,— він поманив Страйка і Робін за собою,— я зазирнув сюди...
Робін, яка йшла слідом за двома чоловіками, відзначила, як змінилася манера, у якій Страйк спілкувався з охоронцем. Він ставив прості питання, зосереджувався на відчуттях Вілсона, на речах, яких той торкався, на тому, що він бачив і чув, коли йшов по квартирі.
Під керівництвом Страйка мова Вілсонового тіла почала змінюватися. Він почав грати: показував, як торкався дверних клямок, як зазирав у кімнати, як швидко роззирався.
Ідучи до єдиної спальні, він зробив це ніби у сповільненій зйомці, осяяний софітами безроздільної уваги з боку Страйка; упав навколішки, демонструючи, як зазирав під ліжко, за натяком Страйка пригадав, що під ногами у нього тоді знайшлася зім’ята сукня; з зосередженим обличчям він повів Страйка й Робін до ванної кімнати і показав, як підбігає до дверей і зазирає всередину, а тоді біжка повертається до вхідних дверей (тут він улаштував цілу пантоміму, на ходу активно вимахуючи руками).
— А тоді,— сказав Страйк, відчиняючи двері й жестом запрошуючи Вілсона,— ти вийшов...
— Я вийшов,— погодився Вілсон своїм низьким голосом,— і натиснув кнопку виклику ліфта...
Він зобразив, що робить це, тоді показав, як нетерпляче штовхнув двері й зазирнув усередину.
— Нічого — і тоді я побіг назад униз.
— Що ти чуєш зараз? — спитав Страйк, ідучи слідом за ним; вони зовсім не звертали уваги на Робін, яка зачинила за ними двері квартири.
— Дуже далеко кричать Бестиґі... Тоді я завертаю за ріг і...
Вілсон завмер посеред сходів. Страйк, неначе очікував на щось таке, теж зупинився; Робін врізалася у нього, почала зніяковіло вибачатися, але він підняв руку, закликаючи її мовчати — так ніби (подумала Робін) Вілсон був у трансі.
— І я посковзнувся,— мовив Вілсон. Його голос звучав вражено.— Я й забув. Я посковзнувся. Ось тут. Упав — сів на дупу. Тут була вода. Ось тут. Краплі води. Просто ось тут.
Він указував на сходи.
— Краплі води,— повторив Страйк.
— Так.
— Не сніг.
— Ні.
— Не мокрі сліди.
— Краплі. Великі краплини. Отут. У мене нога поїхала, і я посковзнувся. А тоді підхопився і побіг.
— Ти казав про це поліції?
— Ні. Забув. Тільки зараз згадав. А тоді взяв і забув.
Деталь, яка весь цей час непокоїла Страйка, нарешті набула сенсу. Він дуже вдоволено зітхнув і широко всміхнувся. Робін і Вілсон з подивом дивилися на нього.
4
Тягнулися вихідні — теплі й порожні. Страйк знову сидів перед відчиненим вікном, курив і споглядав людські орди на Денмарк-стріт; розгорнутий звіт по справі лежав у нього на колінах, поліційна папка — на столі. Страйк складав перелік деталей, які ще потребували уточнення, і просіював інформацію, яку вже мав.
Якийсь час він роздивлявся фотографію фасаду будинку номер 18, яким той був на ранок по смерті Лули. Між тим, який вигляд фасад мав тоді, й тим, який він був зараз, існувала невелика, але важлива для Страйка відмінність. Час до часу він сідав за комп’ютер; один раз — щоб знайти агента, який представляє Дібі Макка; потім — подивитися ціни на акції «Албрису». Під рукою Страйк мав нотатник, списаний щільним гострим почерком: скорочені речення, питання. Коли задзвонив мобільний, він приклав телефон до вуха, не подивившись, хто дзвонить.
— А, містер Страйк,— промовив голос Пітера Ґіллеспая.— Як добре, що ви взяли слухавку.