— О, добридень, Пітере,— сказав Страйк.— Ви тепер і на вихідні працюєте?
— Дехто з нас не має вибору, крім як на вихідні працювати. У будні ви не відповідаєте на мої дзвінки.
— Я був зайнятий. Багато роботи.
— Он як. Чи це означає, що ви скоро заплатите?
— Сподіваюся.
— Сподіваєтеся?
— Так,— відповів Страйк.— Отримаю змогу віддати гроші найближчими тижнями.
— Містере Страйк, ваше ставлення мене вражає. Ви зголосилися виплачувати позику містеру Рокбі щомісячно, а самі відстаєте аж на...
— Я не можу платити, не маючи грошей. Як трохи почекаєте, поверну все. Можливо, за один раз.
— Боюся, що цього недосить. Якщо ви не внесете гроші вчасно...
— Ґіллеспаю,— сказав Страйк, вдивляючись у синє небо за вікном,— ми обоє знаємо, що старий Джонні не позиватиметься до свого сина — одноногого героя війни — через гроші, на які його дворецький навіть солі для ванни не купить. Я поверну йому гроші з відсотками протягом кількох наступних місяців, і він може запхати їх собі в дупу і підпалити, коли схоче. Так йому й перекажіть, і годі вже мене смикати.
Страйк повісив слухавку, з цікавістю відзначивши, що не втратив самовладання і що настрій не дуже й зіпсувався.
Він працював, сидячи на стільці (який уже вважав стільцем Робін), до пізньої ночі. Нарешті тричі підкреслив слова «готель „Малмезон", Оксфорд» та обвів ім’я: «Дж. П. Аджимен».
Країна наближалася до дня виборів. У неділю вранці Страйк увімкнув портативний телевізор і продивився добірку невдалих висловлювань кандидатів, спростування та критику обіцянок. У новинах панувала безрадісність. Національний борг зріс так, що й не осягнути. Незалежно від особи переможця скорочення коштів неминуче — серйозне й дошкульне; іноді партійні лідери зі своїми словесними хитромудростями нагадували Страйкові хірургів, які обережно
казали йому, що будуть «певні незручності»,— нагадували людей, які ніколи не відчують на своїй шкурі біль, якого завдають іншій людині.
У понеділок вранці Страйк вирушив до Каннінг-Тауна, де мав зустрітися з Марлен Гіґсон, біологічною матір’ю Лули Лендрі. Влаштувати цю розмову було нелегко. Секретарка Бристоу — Елісон — по телефону передала Робін номер Марлен Гіґсон, а тоді вже їй зателефонував сам Страйк.
Жінка була явно розчарована тим, що незнайомець на тому кінці лінії — не журналіст, але погодилася зустрітися з ним. Потім вона двічі дзвонила до офісу сама: спершу спитати, чи детектив компенсує їй витрати на проїзд у центр міста, на що відповідь була «ні»; далі — з великою образою — скасувати зустріч. У ході наступного Страйкового дзвінка вона не дуже охоче погодилася на зустріч у місцевому пабі; далі прийшло голосове повідомлення, де дратівливим тоном жінка скасувала і цю зустріч.
Страйк зателефонував утретє і сказав, що розслідування добігає кінця і скоро він передасть докази поліції, що, понад усякий сумнів, призведе до нового спалаху цікавості з боку громадськості. Власне, додав він, якщо Марлен Гіґсон не може допомогти, то це вбереже її від нових розпитувань з боку преси. Марлен Гіґсон негайно заявила, що має право розповісти все, що їй відомо, і Страйк погодився зустрітися з нею, як вона пропонувала раніше, у пивному саду «Арсенал» у понеділок уранці.
Він доїхав до Каннінг-Тауна на поїзді. Звідси відкривався краєвид на Кенері-Ворф, чиї гладенькі футуристичні будівлі нагадували осяйні металеві цеглинки на обрії; як і обсяги національного боргу, їхні справжні розміри неможливо було осягнути з такої відстані. Та за кілька хвилин Страйк уже був настільки далеко від лискучо-костюмного ділового світу, наскільки можна уявити. Каннінг-Таун тулився між припортовими житловими кварталами, де у дизайнерських оселях мешкали фінансисти, і дихав бідністю та злиднями. Страйк давно був знайомий з цим районом — саме тут проживав давній друг, який поділився з ним відомостями про Бретта Фірні.
Залишивши Кенері-Ворф за спиною, Страйк пішов по Баркінг-роуд і проминув будівлю з написом «Умілі суки», до якого з подивом придивлявся, аж поки не збагнув, що хтось просто затер «р» і написав «с».
«Арсенал» розміщувався біля контори мережі ломбардів. Це був великий приземкуватий паб з білуватими стінами. Інтер’єр був поважний, утилітарний; хіба що кілька дерев’яних годинників на стіні теракотового кольору та шмат червоного ковроліну з преогидним орнаментом могли вважатися реверансом у бік такої фривольної штуки, як декор. Також тут було двійко більярдних столів, довгий шинквас і купа місця для того, щоб питці вільно підходили по свої замовлення. Нині, об одинадцятій ранку, в пабі не було людей, за винятком старого у кутку і життєрадісної дівчини за стійкою бару, яка називала свого єдиного клієнта на ім’я — «Джої» — і показала Страйку, як вийти у власне пивний сад.