Сад являв собою вкрай похмурий забетонований двір, де стояли сміттєві баки і самотній дерев’яний стіл. За столом сиділа на пластиковому білому стільці, схрестивши товсті ноги і тримаючи цигарку біля обличчя, жінка. Верхівку високої стіни прикрашав колючий дріт, у якому заплутався і лопотів під вітром пластиковий пакет. За стіною здіймався жовтий багатоквартирний дім; судячи з кількості балконів, жити там було тісно.
— Місіс Гіґсон?
— Клич мене Марлен, любчику.
Жінка, ліниво усміхаючись, оглянула його з голови до ніг значущим поглядом. На ній була тісна майка з рожевої лайкри, сіра кофта з каптуром, яка застібалася на змійку, й легінси, що відкривали голі сіро-білі щиколотки. На ногах — брудні в’єтнамки, на пальцях рук — розсип золотих каблучок; солом’яне волосся з відрослим на кілька сантиметрів каштановим корінням було зібране у хвіст брудною махровою резинкою.
— Вам щось замовити?
— Пінту «Карлінгу», якщо ти вже так наполягаєш.
Те, як вона розвернулася до нього всім тілом, як прибирала з опухлих очей солом’яні пасма волосся, навіть манера тримати цигарку — все було гротескно кокетливе. Можливо, вона просто не знала, як ще можна триматися з істотою чоловічою статі. У Страйка вона викликала водночас жалість і відразу.
— Шок? — почала розповідати Марлен Гіґсон, коли Страйк приніс їм обом пиво і сів з нею за столик.— Можеш повторити, бо саме це я і відчула, вирішивши, шо втратила її назавжди. Коли її забрали, мені серце краялося, але я віддавала малу в лучче життя. Я не мала сили зробити по-іншому. Я їй дала все, чого сама не мала. Я виросла в таких злиднях! У нас нічо’ було. От нічо’.
Марлен відвернулася і затягнулася своїм «ротманзом»; коли вона стискала губи навколо цигарки, збиралися густі зморшки, і її рот нагадував котячий зад.
— І мій хлопець Дез її не любив. Ну, вона була не біла, так шо він бачив, шо то не його мала. З часом у них шкіра темнішає, бач, бо коли вона народилася, то була біла. Але я б її все рівно не віддала, якби могла їй дати лучче життя. Я собі думала: мала не буде за мною скучати, воно ж не тямить. Думала: от, я їй дала добрий початок, мо’ як виросте, знайде мене. І моя мрія збулася,— оголосила Марлен з жахливим пафосом.— Вона мене знайшла. Зара’ тобі скажу дивну штуку,— без усілякого переходу додала вона.— Мені один друг, ну, чоловік, сказав десь за тиждень до того, як вона мені подзвонила: а знаєш, на кого ти мені схожа? Отак і спитав. А я йому — та ну, а він мені — та точно! Очі такі самі, і брови!
Марлен з надією глянула на Страйка, який не знайшов у собі сили відповісти. Годі було уявити, що те обличчя, мов у Нефертиті, походило від цього червоно-сірого місива.
— То ти не бачив моїх хвото, як я була молода,— з тінню образи сказала Марлен.— Але я кажу, я їй дала лучче життя, а вони її взяли й віддали тим гадам, вибачай на слові. Якби знала, не віддавала б — і їй так і сказала. Вона аж заплакала. Я б не віддавала її, лишила б у себе, нікому не віддала б. Ой так. Вона мені все розповіла, не могла тримати в собі. З татом, ну, з сером Алеком тим, вона нормально жила. Він наче нормальний був. А мамця — сука, хвора на голову. Ой так. Пігулки жерла й жерла. Ті багаті курви всі жеруть пігулки, нерви у них, бачте. Зі мною Лула змогла поговорити. То зв’язок, а то. Кревні узи! Не розірвеш.
Вона боялася, шо та скажена сука шось зробить, коли взнає, шо Лула знайшла свою справжню маму. Дуже переймалася — а шо буде, коли про мене напише преса... але шо вже, коли ти така знаменита, як ото вона була, то преса ж усе взнає, га? Але й брехуни вони там. Такого про мене набрехали, шо я все думаю до суду подати.
Про шо це я? Так, її мати. Я кажу Лулі: та чого ти, любонько, тобі без неї ж лучче. Хай біситься, коли не хоче, шоб ми бачилися. Але Лула добра дівчинка, вона і далі до неї ходила, бо відчувала обов’язок.
Але у неї все рівно було власне життя, вона робила все, шо хотіла, га? Отой Еван, її любчик. Нє, я їй казала, шо мені він не дуже,— додала Марлен Гіґсон, напускаючи на себе строгість.— Казала. Я по собі знаю, шо з людиною роблять наркотики. Але мушу визнать, він милий хлопчик. Так, визнаю. Він до того жаху стосунку не має, то вже точно.
— Ви з ним знайомі? — спитав Страйк.
— Нє, але Лула при мені йому дзвонила, я чула, як вони балакають. Така гарна пара. Нє, про Евана я нічо’ поганого сказати не можу. То доведено, шо він тут ні до чого. Нічо’ поганого про нього не скажу. Він не винен, доведено, тож хай його Бог береже. Я їй казала: та приведи його, я скажу, чи хороший,— але вона не приводила. Все він був зайнятий. Але хлопець гарний, хоч і зарослий,— додала Марлен.— На хвото видно.