У підведених чорним очах К’яри раптом заблищали сльози, і вона витерла їх красивими білими руками.
— ...такі закохані. Вона була така збіса щаслива, в житті не бачила її щасливішою.
— Ти знову бачила Фреді Бестиґі у день, коли померла Лула, так? Ви його зустріли у фойє, коли виходили?
— Так,— озвалася К’яра, витираючи очі.— А ти звідки знаєш?
— Від Вілсона, охоронця. Він думає, що Фреді сказав Лулі щось неприємне.
— Так, так і було. Я й забула про це. Фреді щось сказав про Дібі Макка, мовляв, Лула так радіє його приїзду, от би зняти їх разом у кіно. Не пригадаю, що саме він сказав, але це було якось брудно, розумієш?
— Чи знала Лула, що Бестиґі колись дружив з її прийомним батьком?
— Вона мені казала, що тоді вперше про таке почула. У будинку вона завжди трималася подалі від Фреді. Не любила Тенсі.
— Чому?
— О, ну, Лулі було байдуже, в чийого чоловіка найбільша яхта, вона не хотіла мати справи з тим народом. Вона була настільки вища за це — зовсім не схожа на тих сестер Чиллінгем.
— Гаразд,— сказав Страйк,— а можеш мені детально розповісти, що ви робили того дня?
К’яра вкинула другу цигарку в бляшанку з кока-колою, де та знову пирхнула й погасла, і негайно запалила третю.
— Так. Дай-но поміркувати. Ну, вдень я зустрілася з нею на квартирі. Прийшла Бріоні робити їй брови, потім зробила нам обом манікюр. У нас був такий собі дівочий день.
— Якою була Лула?
— Вона...— К’яра завагалася.— Ну, не така щаслива, як загалом того тижня. Але ніяких суїцидальних нахилів, нічого такого.
— Її водій, Кіран, казав, що вона пішла від матері у Челсі якась дивна.
— О Боже, а якою їй бути? У її мами рак, чи ж ні?
— Лула щось казала про матір, коли ви бачилися?
— Ні, майже ні. Тобто вона згадувала, що сиділа з нею, бо їй було, знаєш, кепсько після операції, але тоді ніхто не думав, що леді Бристоу помирає. Операція мала її якраз зцілити, розумієш?
— Лула не згадувала про якісь інші причини, через які настрій у неї трохи погіршився?
— Hi,— відповіла К’яра, повільно похитавши головою; біляве волосся знову впало їй на обличчя. Вона пальцями прибрала його і знову затягнулася цигаркою.— Вона була трішки сумна, трішки пригнічена, але я гадаю, що то через маму. У них були дивні стосунки. Леді Бристоу аж занадто трусилася над Лулі. А в тої від того мало не клаустрофобія була.
— Ти не помітила, щоб Лула комусь дзвонила, поки була з тобою?
— Ні,— відповіла К’яра, добре подумавши.— Пам’ятаю, що вона повсякчас дивилася у телефон, але наскільки я пригадую, ні з ким не розмовляла. Якщо вона комусь і дзвонила, то тишком. Вона кілька разів виходила з кімнати. Не знаю.
— Але вона ніби була у захваті від приїзду Дібі Макка?
— Та Господи Боже! — нетерпляче озвалася К’яра.— То всі інші були від Дібі Макка у захваті — Ґі, Бріоні — ну, і я сама, не без того,— додала вона з чарівною щирістю.— Але Лулі якось не захоплювалася ним. Вона кохала Евана. Не можна вірити всьому, що каже Бріоні.
— У Лули не було при собі папірця, не пам’ятаєш? Блакитного папірця, списаного її почерком?
— Ні,— знову відповіла К’яра.— А що? Що воно таке?
— Ще не знаю,— відповів Страйк, а К’яру ніби грім уразив:
— Боже! Ти ж не хочеш сказати, що вона лишила записку? О Боже мій. Це було би просто божевілля. Але ні! Це означало б, що вона заздалегідь прийняла рішення.
— Можливо, то було щось інше,— відповів Страйк.— Ти казала, що Лула ніби висловлювала бажання все лишити братові, так?
— Так, правильно,— щиро відповіла К’яра, киваючи.— Так, Ґі тоді прислав Лулі ті круті сумочки з нової лінійки. Мені, гадаю, він би нічого не подарував, хоч я теж була у рекламі. Але я одну розвернула — білу, «Кашиль», ну знаєш — і вона була прегарна! Він робить змінну підкладку з шовку, і тут спеціально для Лулі зробив африканський малюнок. І я їй така кажу, жартома: «Лулі, лишиш її мені у спадок?» А вона мені цілковито серйозно: «Я все відписую брату, але упевнена, що він тобі дасть усе, що попросиш».
Страйк виглядав будь-які ознаки того, що К’яра перебільшує чи бреше, але слова далися їй легко, і говорила вона, вочевидь, щиро.
— Чи ж не дивна відповідь? — спитав він.
— Гадаю, що так,— відповіла К’яра, знову відкидаючи волосся з обличчя.— Але така уже була Лулі — схильна до похмурості й драматизму. Їй Ґі часто казав: «Щось ти закувалася, Зозулько». Хай там як,— зітхнула К’яра,— натяк щодо сумочки вона не зрозуміла. Я сподівалася, що вона мені її просто подарує — вона ж, урешті-решт, мала їх чотири.