Машина від’їхала від тротуару. К’яра почала копирсатися у сумочці, дістала пляшечку парфумів і рясно полилася ними, малюючи великі кола над обличчям і плечима; потім почала мастити губи блиском, теж щедро.
— Так, що мені буде треба? Гроші. Корморане, будь котиком і поклади їх собі у кишеню, добре? Я з цим мішком туди не піду...— І вона передала йому пом’ятий стосик двадцяток.— Ти таке сонечко. О, і телефон треба. У тебе буде зайва кишеня для мого телефону? Боже, який у цій сумці безлад.
К’яра кинула сумку на підлогу.
— Коли ти сказала, що Лула мріяла знайти свого справжнього батька...
— О, вона таки мріяла! Повсякчас про це торочила. Дуже зраділа, коли та курва — її біологічна мати — сказала, що він африканець. Ґі завжди казав, що то нісенітниця, але він цю жінку ненавидів.
— Він був знайомий з Марлен Гіґсон, так?
— О ні, але він ненавидів, так би мовити, цю ідею загалом. Він знав, як сильно Лулі здатна захопитися, і хотів захистити її від розчарування.
Стільки захисників, подумав Страйк, поки машина у темряві завертала за ріг. Невже Лула була така вразлива? Потилиця Коловас-Джонса була напружена, пряма; очі частіше, ніж треба, бігали й зупинялися на Страйковому обличчі.
— А потім Лулі вирішила, що має на нього зачіпку — на свого справжнього батька,— але той шлях вів у нікуди. Глухий кут. Ох, це було так сумно. Вона вірила, що знайшла його, але він просочився крізь пальці.
— Що то була за зачіпка?
— Щось у коледжі, де він навчався. Мати їй щось сказала. Лулі гадала, що знайшла потрібний заклад, переглянула там архіви, чи що, з цією своєю дивною подружкою, як же це її...
— Рошель? — підказав Страйк. «Мерседес» їхав по Оксфорд-стріт.
— Так, Рошель, правильно. Лулі її, бідолашку, десь у лікарні підібрала. І була з нею така неймовірно добра. Водила її по крамницях і все таке. Хай там як, вони його не знайшли — то був інший коледж, чи що. Не пригадаю.
— Вона шукала не чоловіка з прізвищем Аджимен?
— Не пригадую, щоб вона мені називала ім’я.
— І не Овусу?
К’яра з подивом глянула на нього своїми прегарними світлими очима.
— Це справжнє прізвище Ґі!
— Я знаю.
— О Боже мій,— захихотіла К’яра.— Татко Ґі ні в яких коледжах не навчався. Він водив автобус. І бив Ґі, коли той малював сукні. Саме тому Ґі змінив ім’я.
Машина сповільнювалася. Довга черга, чотири людини завширшки, огинала ріг будівлі й тягнулася до непримітного входу — ніби до приватної оселі. Перед дверима з білим одвірком виднілося кілька темних постатей.
— Папараці,— мовив Коловас-Джонс, уперше заговоривши.— К’яро, вилазь із машини обережніше.
Він встав з водійського місця і рушив до задніх дверцят ліворуч; папараці вже бігли до них: загрозливі чоловіки у темному, що, наближаючись, піднімали довгі морди камер.
К’яра зі Страйком вийшли під спалахи — мов під обстріл; Страйкові водномить засліпило очі; він опустив голову, інстинктивно взявши К’яру Портер за тонке плече, і повів її перед собою в бік темного прямокутника, який символізував прихисток,— і двері магічним чином відчинилися, впускаючи їх. Черга закричала, обурюючись тим, як легко вони увійшли, і захоплюючись побаченим; потім спалахи припинилися, і вони опинилися всередині, де ревіли індустріальні шуми і голосно тягнув свою лінію бас.
— Ого, як ти лавіруєш! — потішилася К’яра.— Я зазвичай врізаюся в охоронців, і вони мене заштовхують усередину.
У Страйка перед очима досі спалахувало жовте й фіолетове. Він відпустив К’ярину руку. К’яра була така бліда, що аж світилася у мороці. Тоді увійшло ще з дюжину людей, і їх проштовхнули глибше у клуб.
— Ходімо,— сказала К’яра, вкладаючи м’яку руку з довгими пальцями в його долоню, і потягнула Страйка за собою.
Коли йшли через тісний натовп, обидва вищі за середнього відвідувача, на них оберталися. Страйк бачив щось на взір акваріумів, вбудованих у стіни, де плавали великі бульки воску — ніби у старій материній лавовій лампі. Під стінами стояли довгі чорні шкіряні банкетки, ближче до танцмайданчика з’являлися кабінки. Важко було зрозуміти, наскільки клуб великий, бо тут було повно дзеркал; у якусь мить Страйк побачив себе, елегантно одягненого ваговоза поруч зі сріблястою сильфідою — К’ярою.
Музика гупала в кожній часточці його тіла, вібрувала в тулубі й у голові; натовп на танцмайданчику був такий щільний, що здавалося дивом, як там люди взагалі можуть переставляти ноги й хитатися.
Нарешті дісталися дверей з м’якою оббивкою, біля яких стояв на варті лисий викидайло; він широко всміхнувся К’ярі, показавши двійко золотих зубів, і розчахнув прихований вхід.