— Так, але якби це було щось важливе, вона б мені сказала у клубі.
— Але вона нічого не сказала?
— Ні. Як я уже говорив, ми того вечора не розмовляли,— на гострій щелепі Дафілда смикався м’яз.— Вона повсякчас зазирала в телефон. І я зрозумів, що вона робить — хоче мене позлити. Показує, що чекає не дочекається, коли поїде додому до того клятого Дібі Макка. Лула дочекалася, поки Еллі вийде до вбиральні, тоді встала, підійшла до мене і сказала, що їде і що я можу забрати свій браслет; той, що я їй подарував на церемонії. Кинула його на стіл переді мною у всіх на очах. Ну, я його й підібрав і кажу: «Нікому не треба, тут місце звільняється?» І вона пішла.
Він говорив так, ніби Лула не померла три місяці тому; ніби все сталося вчора і ще є можливість помиритися.
— Ти намагався її спинити, так? — спитав Страйк.
Дафілд примружився.
— Спинити?
— Свідки казали, що ти хапав її за руки.
— Правда? Не пригадую.
— Але вона вирвалася, а ти залишився, так?
— Я почекав десять хвилин, бо не хотів її тішити, погнавшись за нею у всіх на очах. А тоді вийшов з клубу і сказав водієві, щоб віз на Кентигерн-Гарденз.
— У масці вовка,— додав Страйк.
— Так, щоб ті гади,— кивнув Дафілд на вікно,— не продавали фото, де я бухий чи обдовбаний. Вони бісяться, коли ховаєш обличчя. Не даєш їм паразитувати на тобі. Один з них намагався зірвати з мене Вовчика, але я не дався. Сів у машину, дозволив їм пофоткати, як Вовчик показує середній палець із заднього вікна. Тоді доїхав до рогу Кентигерн-Гарденз, а там знову папараці. Я зрозумів, що вона уже зайшла.
— Ти знав код на дверях?
— Дев’ятнадцять — шістдесят шість, так. Але я розумів, що вона звеліла охороні мене не пускати. І не хотів перед усіма ними йти туди, щоб мене за п’ять хвилин викинули. Я намагався подзвонити їй з машини, але вона не брала слухавки. Мабуть, пішла вниз — привітати клятого Дібі Макка в Лондоні. Ну, я й поїхав до людини по ліки від страждань.
Він вкрутив цигарку в самотню гральну карту на краю столу й заходився шукати ще тютюн. Страйк, бажаючи підмастити розмову, пригостив його власними цигарками.
— О, дяка. Дяка. Так. Я попросив водія мене висадити і пішов до друга, який згодом повністю підтвердив цей факт, як міг би висловитися дядечко Тоні. Тоді я трохи поблукав там і сям — є плівка з заправки, яка це підтверджує,— а потім, о третій... чи о четвертій?..
— О пів на четверту,— підказала К’яра.
— Так, я пішов до К’яри і там звалився,— Дафілд затягнувся цигаркою, дивлячись, як тліє вогник, а тоді додав,— тож у мене дупа прикрита, га?
Його вдоволеність не сподобалася Страйку.
— А коли ти дізнався, що Лула загинула?
Дафілд знову підтягнув коліна до грудей.
— Мене збудила К’яра і сказала. Я не міг... я просто... Ну. Це був повний капець.
Він поклав руки на тім’я і втупив погляд у стелю.
— Я просто не міг... Не міг у це повірити. Не міг. Ніяк.
І на очах у Страйка до Дафілда ніби дійшло, що дівчина, про яку він говорив так легковажно, яку, за власним зізнанням, він провокував, дражнив і кохав, уже точно й безповоротно ніколи не повернеться; що вона розбилася в кров об засніжений асфальт і що тепер уже не врятувати ні її саму, ні їхні стосунки. На мить Дафілд, який вдивлявся у стелю, набув гротескного вигляду, ніби усміхнувшись від вуха до вуха, але то була гримаса болю, необхідна, щоб стримати сльози. Його руки упали, і він сховав обличчя у долонях, притиснувши чоло до колін.
— Ох, котику,— сказала К’яра, зі стукотом опустила келих на стіл і, простягнувши руку, поклала її на Дафілдове кістляве коліно.
— Ох, як мене це пройняло,— нерозбірливо сказав з-під рук Дафілд.— Ох, як воно мені болить. Я хотів з нею побратися. Чорт, я її кохав. Кохав! Чорт. Я більше не хочу про це говорити.
Він підхопився і вибіг геть, голосно хлюпаючи носом і витираючи його об рукав.
— Я ж тобі казала,— прошепотіла К’яра до Страйка.— Він у страшному стані.
— Навіть і не знаю. Він наче притомний. Уже місяць без героїну.
— І я не хотіла б, щоб він узявся за старе.
— Поліція говорила б з ним не так ніжно. Я ще ввічливий.
— У тебе жахливий вираз обличчя. Такий суворий, ніби ти жодному його слову не віриш.
— Як гадаєш, він повернеться?
— Та авжеж повернеться. Будь ласка, будь м’якший...
Вона швидко сіла на своє місце, бо повернувся Дафілд; він був похмурий і вже не крутив стегнами. Впав у крісло, в якому сидів доти, і сказав до Страйка:
— Папіроси скінчилася. Можна в тебе стрельнути?
Неохоче, бо лишилося всього три цигарки, Страйк поділився, підпалив і спитав: