З його тону Робін зрозуміла, що примирення не сталося; та коли так, де він провів ніч? Вона опустила руки і бездумно взяла чашку з чаєм.
— Ти не зобов’язана була приходити й забирати мене, але, мабуть, саме завдяки тобі я не впав у канаву, тож велике спасибі.
— Без проблем,— відповіла Робін.
— І дякую за алка-зельтцер,— сказав Страйк.
— Допомогло? — стримано спитала Робін.
— Я його майже весь виблював,— повідомив Страйк і несильно ляснув по дивану, бо той просідав,— та коли вже подіяло, то дуже допомогло.
Робін розсміялася, а Страйк уперше згадав про записку, яку вона просунула під двері, поки він спав, і про причину тактовної відсутності, яку вона там вказала.
— Власне, я тут хотів дізнатися, як у тебе вчора все склалося,— збрехав він.— Не змушуй мене чекати.
Робін розквітла, мов лілея на воді.
— Я оце якраз набираю звіт...
— Розкажи словами, до справи долучимо пізніше,— мовив Страйк, подумки відзначивши, що коли вона нічого корисного не розкопала, ці відомості можна буде легко прибрати.
— Гаразд,— збуджено й знервовано відповіла Робін.— Отже, як я й написала, я бачила, що тебе цікавить професор Аджимен, а ще — готель «Малмезон» в Оксфорді.
Страйк кивнув, удячний за це нагадування, бо всіх подробиць записки не пам’ятав — адже читав її з глибин похмілля.
— Отже,— мало не задихаючись, провадила Робін,— спершу я поїхала на Рассел-сквер, до ШОАС — Школи орієнтальних й африканських студій. То ж про неї йдеться у твоїх записах? — додала вона.— Я глянула мапу — звідти можна пішки дійти до Британського музею. Про це там ішлося, так?
Страйк знову кивнув.
— Отже, я туди пішла і вдала, що пишу курсову про африканську політику і шукаю інформацію про професора Аджимена. Врешті-решт мені вдалося поговорити з дуже люб’язною жінкою — секретарем на кафедрі політології; вона працювала на нього і дала мені чимало відомостей про нього, включаючи перелік праць і коротку біографію. Він свого часу був студентом ШОАС.
— Правда?
— Так,— відповіла Робін.— І я маю його фото.
І вона добула з записника ксерокопію, яку простягнула Страйку.
Він побачив чорного чоловіка, довговидого, з високими вилицями; коротко підстрижене сивувате волосся й борода, окуляри в золотій оправі, дужки яких трималися на дуже великих вухах. Страйк довго вдивлявся у фото, а коли нарешті заговорив, то тільки й вимовив:
— Господи.
Робін чекала — в піднесеному настрої.
— Господи,— повторив Страйк.— Коли він помер?
— П’ять років тому. Коли секретар про це говорила, то засмутилася. Вона сказала, що він був дуже розумний, а ще добрий і приязний. Відданий християнин.
— Є рідні?
— Так. У нього лишилися вдова і син.
— Син,— повторив Страйк.
— Так,— підтвердила Робін.— Він в армії.
— В армії,— сумною басовитою луною озвався Страйк.— І не кажи.
— В Афганістані.
Страйк підвівся й почав дибати туди-сюди з фотографією професора Аджимена в руці.
— Ти не дізналася, в якому полку? Хоча це не дуже важливо. Я можу сам дізнатися,— сказав він.
— Я спитала,— відповіла Робін, зазираючи в нотатки,— але не дуже розумію... є такий полк саперів?..
— Корпус королівських інженерів,— сказав Страйк.— Я перевірю цю інформацію.
Він зупинився біля столу Робін і знову вдивився в обличчя професора Джосаї Аджимена.
— Він за походженням з Гани,— мовила Робін.— Але до його смерті родина жила у Клеркенвеллі.
Страйк повернув їй фото.
— Дивись не загуби. Ти чудово попрацювала, Робін.
— Це ще не все! — відповіла вона, зашарівшись, зрадівши і мало не усміхаючись.— Удень я поїхала до Оксфорда, в «Малмезон». Ти знаєш, що той готель переробили зі старої в’язниці?
— Дійсно? — спитав Страйк, знову сідаючи на диван.
— Так. Там насправді дуже мило. Хай там що, я думала прикинутися Елісон і сказати, що Тоні Лендрі там щось забув чи що...
Страйк відпив чаю і подумав, що це малоймовірно — щоб секретарка особисто приїхала по таку дрібницю за три місяці після події.
— Та це була помилка.
— Правда? — перепитав Страйк якомога нейтральнішим тоном.
— Так, бо Елісон сьомого числа їздила в «Малмезон», шукала Тоні Лендрі. Вийшло дуже незручно, бо одна з адміністраторок працювала того дня і запам’ятала Елісон.
Страйк опустив чашку.
— От тепер,— сказав він,— стало дуже цікаво.