Страйк повідомив її ім’я — продиктував по літерах, щоб асистент і Вордл змогли точно записати його на планшет і до записника відповідно; також назвав єдину пов’язану з нею адресу, яку знав: притулок Святого Ельма для безхатніх у Гаммерсміті.
— Хто її знайшов?
— Річкова поліція виловила вчора під ранок,— відповів Карвер, уперше заговоривши. Його голос із південно-лондонським акцентом звучав явно вороже.— Зазвичай тіла спливають тижні за три, га? — додав він, звертаючи цю репліку — не так питання, як твердження — до асистента. Той тихо й обережно кашлянув.
— Це усереднений термін, але я не здивуюся, якщо в цьому випадку смерть настала не настільки давно. Є певні малопомітні ознаки того, що...
— Це все ми прочитаємо у звіті патологоанатома,— відмахнувся Карвер.
— Три тижні ніяк не могло минути,— сказав Страйк, і асистент кинув йому легку усмішку солідарності.
— Це чому? — спитав Карвер.
— Бо я її два тижні тому пригощав бургером і картоплею.
— A,— мовив асистент, киваючи Страйкові з того боку тіла.— Я саме хотів сказати, що велика кількість вуглеводної їжі, спожитої перед смертю, може впливати на плавучість тіла. Ступінь роздуття — це...
— Це саме тоді ти їй вручив свою картку, так? — спитав у Страйка Вордл.
— Так. Дивно, що її ще можна прочитати.
— Вона випадково влізла у пластиковий конвертик з проїзним у задній кишені її джинсів. Пластик захистив картон.
— Як вона була одягнена?
— У пухнасту шубу з яскраво-рожевого штучного хутра, мов обідрала ляльку з «Маппетів». Джинси, кросівки.
— Саме так вона була одягнена, коли я її пригощав бургерами.
— Тоді вміст шлунку дасть точне уявлення про...— почав асистент.
— Знаєш якихось її родичів? — спитав у Страйка Карвер.
— Є тітка у Кілбурні. Як звати, не знаю.
Між нещільно зімкнутими повіками Рошель поблискували білки; вони мали характерну для потопельників яскравість. У зморшках шкіри біля ніздрів виднілися сліди кривавої піни.
— В якому стані її руки? — спитав у асистента Страйк, бо тіло Рошель було відкрите лише по груди.
— Нема тобі діла до її рук,— рикнув Карвер.— Усе, ми скінчили,— гучно сказав він до асистента; його голос луною прокотився по приміщенню; тоді Карвер звернувся до Страйка: — Хочемо з тобою побалакати. Машина надворі.
«Сприяв поліції в розслідуванні». Страйк пригадав, як почув цю фразу в новинах ще в дитинстві, коли захоплювався всіма аспектами роботи поліції. Мати завжди винуватила за цю дивну дитячу пристрасть свого брата Теда, колишнього «червоного берета» і — на погляд Страйка — джерело захопливих історій про подорожі, таємниці й пригоди. «Сприяв поліції в розслідуванні»: п’ятирічний Страйк уявляв шляхетного, неупередженого громадянина, який жертвує своїм часом і докладає зусиль, щоб допомагати поліції, а та вручає йому збільшувальне скло і дубця й дозволяє працювати під прикриттям славної анонімності.
А це була реальність: маленька кімнатка для допитів, чашка кави з автомата, яку вручив йому Вордл. Його ставлення до Страйка не відзначалося ворожістю, яка аж сочилася в Карвера з кожнісінької пори, але й колишньої дружності не було. Страйк підозрював, що начальник Вордла був не повністю в курсі щодо характеру їхньої взаємодії у минулому.
На невеликій чорній таці на подряпаній стільниці лежало сімнадцять пенсів дрібними монетами, самотній ключ і проїзний у пластикову конвертику; Страйкова візитівка вицвіла, зібгалася, але прочитати її ще було можливо.
— А де її сумка? — спитав Страйк у Карвера, який сидів навпроти; Вордл стояв, зіпершись на шафку для документів у кутку.— Сіра. Дешева на вигляд, ніби з поліетилену. Не знайшли, чи що?
— Мабуть, лишила в своєму сквоті, чи де вона там у біса жила,— відповів Карвер.— Самогубці з сумками не стрибають.
— Не думаю, що вона сама стрибнула,— заперечив Страйк.
— Ой, та ти що?
— Я хотів подивитися на її руки. Вона терпіти не могла, коли вода хлюпає в обличчя,— сама мені про це казала. Коли люди борсаються у воді, з положення їхніх рук...
— Як корисно почути вашу експертну думку,— з нищівною іронією перебив його Карвер.— Я в курсі, хто ви такий, містере Страйк.
Він відкинувся у кріслі, заклавши руки за голову і відкривши засохлі плями поту під пахвами сорочки. Над столом поплив гострий, кислий, цибулястий запах тіла.
— Він працював у військовій поліції,— підказав з кутка Вордл.
— Та я знаю,— огризнувся Карвер, піднімаючи кущисті брови, присипані лупою.— Чув від Анстиса і про ногу ту кляту, і про медаль за порятунок життя. Весела біографія, нічого не скажеш.