2
Кроки на металевих сходах. Страйк аж підскочив, не знаючи, проспав п’ять хвилин чи всі п’ятдесят. Хтось постукав у скляні двері.
— Заходьте, відчинено! — закричав Страйк. Глянув, чи непристебнутий протез заховано холошею штанів.
На превелике полегшення, до кімнати увійшов Джон Бристоу, який моргав за товстими скельцями окулярів і загалом здавався знервованим.
— Привіт, Джоне. Заходьте, сідайте.
Бристоу рушив просто до нього. Його обличчя пішло плямами, сам він кипів гнівом так само, як у день, коли Страйк відмовився братися за справу. Він схопився за спинку запропонованого стільця.
— Я казав вам,— вимовив він, тицяючи у Страйка кістлявим пальцем, а рум’янець то набігав на його худе обличчя, то відступав,— я вам чітко казав, що не хочу, щоб ви бачилися з моєю матір’ю без мене!
— Так, Джоне, ви казали, але...
— Вона неймовірно засмучена. Не знаю, що ви їй наговорили, але по обіді вона дзвонила мені й плакала!
— Дуже прикро це чути. Вона не була проти моїх питань, коли...
— Вона в жахливому стані! — закричав Бристоу, виблискуючи передніми зубами.— Як ви посміли йти до неї без мене? Як ви посміли?
— Бо я вам, Джоне, казав після похорону Рошель: я вважаю, що ми маємо справу з убивцею, який може вбити знову,— відповів Страйк.— Ситуація небезпечна, і я хочу, щоб вона закінчилася.
— Хочете, щоб закінчилася? А я, по-вашому, як почуваюся? — закричав Бристоу, і його голос зламався, перетворившись на фальцет.— Ви хоч уявляєте, скільки шкоди заподіяли? Моя мама в розпачі, моя дівчина зникла, і Тоні покладає провину за це на вас! Що ви зробили Елісон? Де вона?
— Не знаю. Ви їй не дзвонили?
— Вона не бере слухавки. Що в біса відбувається? Я весь день ганяюся за привидом, а коли повертаюся...
— За привидом? — перепитав Страйк, соваючи ногою, щоб протез не упав.
Бристоу всівся у крісло навпроти нього, важко дихаючи і мружачись на Страйка, за спиною якого лилося у вікно проміння яскравого вечірнього сонця.
— Хтось,— із люттю почав Бристоу,— подзвонив сьогодні вранці моїй секретарці й прикинувся дуже важливим клієнтом з Рая, який попросив про невідкладну зустріч. Я поїхав у ту далечінь і дізнався, що його немає у країні й ніхто мені не дзвонив. Ви не могли б,— додав він, піднімаючи руку до очей,— опустити жалюзі? Нічого не бачу.
Страйк потягнув за шнурок, і жалюзі з клацанням опустилися, зануривши кімнату у прохолодний смугастий морок.
— Дуже дивна історія,— погодився Страйк.— Можна подумати, що вас хотіли виманити з міста.
Бристоу не відповів. Він злісно дивився на Страйка, важко дихаючи.
— З мене годі,— різко мовив він.— Я припиняю це розслідування. Можете лишити собі ті гроші, що я дав. Мені треба думати про маму.
Страйк дістав з кишені мобільний, натиснув кілька кнопок і поклав собі на коліна.
— І ви не хочете дізнатися, що я знайшов у гардеробній вашої матері?
— Ви... ви заходили у мамину гардеробну?
— Так. Хотів зазирнути у ті новісінькі сумочки, що їх Лула отримала у день смерті.
Бристоу почав затинатися:
— Ви... ви...
— Сумочки мають змінну підкладку. Чудернацька ідея, правда? Й от під підкладкою білої сумочки знайшовся заповіт, написаний Лулиною рукою на блакитному папері вашої матері й засвідчений Рошель Оніфаде. Я передав його поліції.
У Бристоу відпала щелепа. Кілька секунд він не міг вимовити ані слова. Потім прошепотів:
— Заповіт... і що там було?
— Що вона лишає все, що має, своєму братові, лейтенанту Джоні Аджимену з Корпусу королівських інженерів.
— Джоні... хто це?
— Вийдіть і подивіться на монітор комп’ютера у сусідній кімнаті. Там фото.
Бристоу підвівся і, мов сновида, рушив до комп’ютера у приймальні. Страйк бачив, як засвітився екран, коли Бристоу поворушив мишкою. З монітора засяяло вродливе обличчя Аджимена — сардонічна усмішка, ідеальний парадний однострій.
— О Боже мій,— вимовив Бристоу.
Він повернувся до Страйка й опустився у крісло, роззявивши рота.
— Я... повірити не можу.
— Саме цього чоловіка зафіксували камери спостереження,— сказав Страйк,— коли він біг з місця злочину по смерті Лули. До від’їзду він жив у Клеркенвеллі зі своєю матір’ю-вдовою. Саме тому за двадцять хвилин він пробіг по Теобальдс-роуд. Він біг додому.
Бристоу гучно втягнув повітря.
— Всі казали, що я марю! — майже закричав він.— Але я зовсім не марив!
— Ні, Джоне, ви не марили,— підтвердив Страйк.— Зовсім не марили. Ви просто хворий на всю голову.