І цього разу зіткнення уникнути не вдалося. У Робін врізалося, збиваючи з ніг, шістнадцять стоунів розпатланого чоловіка, який її не помітив; впустивши сумочку і вимахуючи руками, мов вітряк, вона хитнулася у бік смертоносних сходів.
2
Страйк витримав удар, почув пронизливий крик і зреагував інстинктивно: випростав довге ручисько і вхопив у жменю тканину й тіло; від кам’яних стін відбився новий болісний зойк, а далі — не без зусиль — Страйк витягнув дівчину на тверде. Луна від її вереску ще металася на сходах, і він зрозумів, що й сам не стримав вигуку:
— Ісусе Христе!
Дівчина біля дверей зігнулася навпіл від болю і хлипала. З того, як вона хилилася на один бік і одну руку засунула за лацкан пальта, Страйк виснував, що врятував її, схопивши за ліве персо. Більшу частину почервонілого обличчя дівчини ховав каскад блискучого хвилястого білявого волосся, але в тому оці, яке було видно, Страйк роздивився сльози.
— Чорт... вибачте! — його гучний голос породив ще одну хвилю відлуння на сходах.— Я вас не помітив... не чекав, що тут хтось буде...
Десь під ногами заволав дивакуватий і самітний графічний дизайнер, що винаймав офіс просто під Страйковим:
— Що воно там робиться?
За секунду почулися притишені нарікання, які означали, що менеджер бару, який спав у квартирці на горищі над Страйковим офісом, теж зреагував на гамір — може, навіть прокинувся.
— Та заходьте...
Страйк відчинив двері кінчиками пальців, щоб випадково не торкнутися дівчини, яка зіщулилася на порозі, й запросив її увійти.
— У вас там усе гаразд? — сварливо запитав графічний дизайнер.
Страйк грюкнув дверима.
— Я в нормі,— збрехала Робін тремким голосом, хоча досі щулилася і трималася за груди, не обертаючись обличчям до Страйка. За секунду-другу вона випросталася і розвернулася — обличчя червоне, очі досі мокрі.
Мимовільний нападник виявився здоровилом: високий, волохатий, з ледь помітним черевом — ведмідь гризлі, та й годі. Одне око у нього було підбите й набрякло, трішки нижче брови луснула шкіра.
Кров уже запікалася у підпухлих подряпинах з білими краєчками (явно від нігтів) у нього на лівій щоці й на правому боці дебелої шиї, яка виднілася з розстебнутого коміра м’ятої сорочки.
— Це... це ви — містер Страйк?
— Він.
— Я т-тимчасова.
— Хто?
— Тимчасова секретарка. З «Тимчасових рішень».
Назва агенції не змила недовірливого виразу з подертого обличчя чоловіка. Так вони й дивилися одне на одного — знервовані, ворожі.
Як і Робін, Корморан Страйк був цілковито впевнений, що назавжди запам’ятає останні дванадцять годин — ніч, коли змінилося його життя. А тепер, схоже, мойри ще й відрядили цю емісарку в охайному бежевому тренчі, щоб покепкувати з нього, демонструючи, що він котиться у прірву.
Ніякої тимчасової секретарки не мало бути. Звільнення попередниці Робін, згідно з намірами Страйка, мало означати розірвання контракту.
— На який строк вас прислали?
— Д-для початку на тиждень,— відповіла Робін, яку зроду не зустрічали настільки негостинно.
Страйк подумки швидко полічив. Цілий тиждень у перерахунку на космічні тарифи агенції змусить його непоправно перевищити кредит; може, це навіть стане останньою соломинкою, яка переламає Страйкові хребта,— головний кредитор натякав, що вже давно на це чекає.
— Вибачте, я на хвильку.
Страйк вийшов з кімнати через скляні двері й одразу звернув праворуч, у крихітний вогкий туалет. Тут він замкнув двері та вдивився у тріснуте плямисте дзеркало над раковиною.
Відображення, яке дивилося на нього, вродливим не назвеш. Страйк мав високе нависле чоло, широкий ніс і густі брови такого собі молодого Бетховена, який захоплюється боксом; набрякле й почорніле око тільки підсилювало це враження. Густе кучеряве волосся, пружне, ніби килимове покриття, заробило Страйкові — серед інших дитячих кличок — ще й прізвисько Лобкоголовий. Він видавався старшим за свої тридцять п’ять років.
Заткнувши зливний отвір корком, Страйк наповнив брудну потріскану раковину крижаною водою, глибоко вдихнув і повністю занурив туди голову, яка пульсувала від болю. Вода ляпнула йому просто на черевики, але Страйк не зважив на те, насолоджуючись десятьма секундами крижаного сліпого спокою.
В голові миготіли незв’язні образи минулої ночі: ось він скидає три шухляди речей у солдатський мішок, а Шарлотта верещить на нього; ось йому просто у надбрів’я прилітає попільничка, бо озирнувся вже у дверях; ось він пішки мандрує темним містом до свого офісу, де годину чи дві спить у кріслі. А ось остання огидна сцена, коли Шарлотта рано-вранці відшукала його, щоб випустити останню обойму, яку не встигла розстріляти, коли Страйк пішов з її квартири: коли вона роздряпала йому лице і вибігла геть, він був сповнений рішучості просто дати їй піти, та потім, у миттєвому пориві божевілля, Страйк кинувся за нею — але гонитву перепинило мимовільне втручання дурноверхої дівиці, яку Страйкові довелося спершу рятувати, а потім утішати.