Під дверима курила виснажена дівчина з ранкою в кутику вуст, у брудному чоловічому джемпері — її фігурка тонула в ньому. Дівчина спиралася спиною на стіну і порожніми очима споглядала торгівельний центр десь за п’ять хвилин ходи від будинку, а коли Страйк натиснув дзвінок, глянула на нього дуже уважно, ніби прораховуючи його потенціал.
Двері відчинялися просто у маленьке, затхле, брудне фойє, обшите пошарпаною шалівкою. Ліворуч і праворуч виднілися замкнені двері зі скляними вставками, крізь які Страйк розгледів голий коридор і похмуру бічну кімнату з повним столом буклетів, старою дошкою для дартсу і помережаною дірками стіною. Просто попереду виднілася реєстратура, схожа на кіоск із металевими ґратами.
Жінка за столом читала газету і жувала жуйку. Коли Страйк запитав, чи можна поговорити з дівчиною на ім’я, здається, Рейчел, подругою Лули Лендрі, вона глянула на нього з підозрою і без приязні.
— Ви журналіст?
— Ні, я знайомий знайомого.
— Тоді ви мусите знати, як її точно звати, ні?
— Рейчел? Ракель? Щось таке.
У кіоску за спиною недовірливої жінки з’явився лисуватий чоловік.
— Я приватний детектив,— пояснив Страйк, підвищуючи голос, і лисий роззирнувся з зацікавленим виглядом.— Ось моя картка. Мене найняв брат Лули Лендрі, й мені треба поговорити з...
— А, то ти Рошель шукаєш? — спитав лисий, підходячи до ґрат.— Ні, друже, її тут нема. Виїхала.
Його колега, явно не дуже задоволена готовністю лисого говорити зі Страйком, звільнила місце і зникла з очей.
— І давно вона виїхала?
— Та вже кілька тижнів. Та ні, кілька місяців.
— Не знаєте, куди вона поїхала?
— Гадки не маю, друже. Мабуть, знову живе на вулиці. Вона кілька разів отак поверталася і зникала. Непроста дівчина. З головою не все гаразд. Каріанна, мабуть, щось знає. Зажди-но. Каріанно! Агов! Каріанно!
Зморена дівчина з розбитою губою зайшла з сонця в приміщення і примружила очі.
— Шо?
— Рошель не бачила?
— На біса мені бачитися з тією кінченою сукою?
— Тобто не бачила її? — спитав лисий.
— Нє. Курити є?
Страйк пригостив її цигаркою; дівчина заклала її за вухо.
— Десь тут має вештатися. Жанін каже, бачила її,— розповіла Каріанна.— Рошель щось таке верзла, ніби квартиру має чи шо. Сука брехлива. Ніби Лула Лендрі все лишила їй. Нє! А нащо тобі та Рошель? — поцікавилася Каріанна у Страйка, і зрозуміло було, що їй кортить знати, чи не дають тут грошей і чи не заплатять їй замість Рошель.
— Хочу поставити кілька питань.
— Про шо?
— Про Лулу Лендрі.
— О,— промовила Каріанна, і в її жадібних очах з’явився вогник.— Не такі вони вже були й великі подруги. Не треба вірити всьому, шо каже Рошель, то брехлива сучара.
— А про що вона брехала? — поцікавився Страйк.
— Та про все. Зуб даю, вона вкрала половину тих речей, шо Лула їй типу купила.
— Та ну, Каріанно,— м’яко заперечив лисий.— Вони були подруги,— сказав він до Страйка.— Лендрі часто приїздила по неї на машині. Через це,— він глянув на Каріанну,— виникли певні образи.
— Я не ображалася,— огризнулася Каріанна.— Я вважала ту Лендрі просто вискочкою. Та сучка навіть гарна не була.
— Рошель казала, що має тітку в Кілбурні,— зазначив лисий.
— Вони постійно сварилися,— додала дівчина.
— Ви знаєте ім’я чи адресу тієї тітки? — спитав Страйк, але обоє похитали головами.— А яке у Рошель прізвище?
— Я не знаю. А ти, Каріанно? Ми тут багатьох знаємо лише на ім’я,— пояснив Страйкові лисий.
Більше з них нічого не вдалося витягнути. Останнього разу Рошель була у притулку понад два місяці тому. Лисий знав, що вона колись відвідувала клініку Святого Фоми, але чи ходить туди зараз — не знав.
— Вона мала психічні напади. Приймала купу ліків.
— Срати вона хотіла, коли Лула померла,— раптом сказала Каріанна.— Їй те було до дупи.
Чоловіки глянули на неї. Каріанна знизала плечима з виглядом людини, яка просто повідомила неприємну істину.