— На фото видно його обличчя?
— Ні, бо коли він говорив до неї, то натягнув маску, там тільки морда. Але вона каже, що то був Дафілд. Десь о четвертій тридцять він добрів до Портер. Вона поклала його на дивані, а за годину почула у новинах про смерть Лендрі й розбудила його, щоб сказати. Далі трагічні сцени і клініка.
— Передсмертну записку шукали? — спитав Страйк.
— Шукали. У квартирі нічого не знайшлося, на ноутбуці теж, але це й не диво. То був імпульсивний учинок. Лендрі хворіла на біполярний розлад, щойно посварилася зі своїм любчиком, от її й накрило — ну, ти розумієш, про що я.
Вордл глянув на годинник і допив кухоль.
— Треба йти. Жінка розсердиться, я їй пообіцяв, що затримаюся хіба що на півгодини.
Пересмаглі дівчата пішли, та коли саме, жоден з чоловіків не помітив. На вулиці обоє закурили.
— Ненавиджу цю заборону курити в закладах,— поскаржився Вордл, застібаючи змійку шкірянки під горло.
— То що, ми домовилися? — спитав Страйк.
Тримаючи цигарку в зубах, Вордл натягнув рукавички.
— Навіть і не знаю.
— Та ну, Вордле,— сказав Страйк і дав поліціянтові візитівку, яку той узяв з таким виглядом, ніби це жарт.— Я ж видав тобі Бретта Фірні.
Вордл голосно розсміявся.
— Та не дуже й видав.
Він поклав Страйкову картку в кишеню, затягнувся, випустив дим у небо, далі глянув на здорованя з сумішшю цікавості й оцінювання.
— Та гаразд уже. Як візьмемо Фірні, отримаєш її справу.
11
— Агент Евана Дафілда каже, що його клієнт більше не приймає дзвінків і не дає інтерв’ю про Лулу Лендрі,— сказала наступного ранку Робін.— Я чітко пояснила, що ви не журналіст, але він стояв на своєму. А в офісі Ґі Соме працюють навіть більші грубіяни, ніж у Бестиґі. Було таке враження, ніби я домагаюся аудієнції у Папи Римського.
— Гаразд,— кивнув Страйк.— Спробую дістати його через Бристоу.
Це вперше Робін бачила Страйка у костюмі. У ньому він, на її думку, нагадував регбіста, який їде на міжнародні змагання: дебелий, безхитрісно-пристойний у темному піджаку і невиразній краватці. Стоячи навколішках, Страйк копався в одній з картонних коробок, які приніс від Шарлотти. Робін відвертала погляд від складених туди речей. Вони і далі не говорили про те, що Страйк замешкав у власному офісі.
— Ага! — вигукнув він, нарешті добувши зі стосу листів яскраво-блакитний конверт — запрошення на день народження племінника.— От чорт,— додав Страйк, розпечатавши його.
— Що таке?
— Не сказано, скільки йому років,— відповів Страйк.— Племіннику моєму.
Робін було дуже цікаво, що за стосунки у Страйка з рідними. Але оскільки формально ніхто не казав їй, що Страйк має купу зведенюків і зведенючок, славнозвісного батька і трохи сумнозвісну матір, вона тримала всі питання при собі й розбирала собі пошту.
Страйк підвівся з підлоги, відніс коробку в куток кабінету і повернувся до Робін.
— А це що? — спитав він, побачивши на столі ксерокопію газетної сторінки.
— Це я для вас зробила,— соромливо відповіла Робін.— Ви казали, що зраділи, коли побачили ту статтю про Евана Дафілда... Я подумала, що вам і це може бути цікаво, якщо, звісно, ви ще самі не бачили.
Йшлося про охайно вирізану статтю про кінопродюсера Фреді Бестиґі, надруковану в учорашньому номері газети «Івнінг стендард».
— Пречудово! Почитаю дорогою на зустріч з його жінкою.
— Вже скоро колишньою жінкою,— мовила Робін.— Про це якраз пишуть у статті. Цьому містеру Бестиґі не дуже щастить у коханні.
— З того, що мені розповів Вордл, схоже, що такого не дуже покохаєш,— озвався Страйк.
— А як ви домоглися розмови з цим поліціянтам? — спитала Робін, тут уже не стримавши цікавості. Їй надто кортіло дізнатися бодай щось про перебіг розслідування.
— Маємо спільного друга,— пояснив Страйк.— Одного типа, з яким я познайомився в Афганістані, офіцера Лондонської поліції в Територіальній армії.
— Ви були в Афганістані?