Двері знову відчинилися; Страйк поквапом вийняв з ніздрі палець і сів прямо, прибираючи енергійного і бадьорого вигляду.
— Містере Страйк, це містер Бристоу.
Слідом за Робін до кімнати увійшов потенційний клієнт. Перше враження було приємне. Незнайомець дещо скидався на кроля — коротка верхня губа не прикривала великих передніх зубів; волосся в нього було пісочного кольору, а очі, судячи з товстих скелець окулярів, короткозорі; зате його темно-сірий костюм був чудово скроєний, а блискуча крижано-блакитна краватка, годинник і черевики коштували явно недешево.
Білосніжна й напрасована сорочка незнайомця змусила Страйка ще більше перейматися через тисячу заломів на власному вбранні. Він підвівся перед Бристоу на всі свої шість футів і три дюйми зросту, простягнув волохату руку і спробував урівноважити сарторіальну вищість свого гостя, вдаючи людину надто заклопотану, щоб дбати про прасування.
— Корморан Страйк. Як ся маєте?
— Джон Бристоу,— озвався гість, потискаючи йому руку. Він мав приємний голос, культурний і невпевнений. Погляд його спинився на набряклому оці Страйка.
— Джентльмени, я можу вам запропонувати чай чи каву? — спитала Робін.
Бристоу попросив маленьку чашку чорної кави, а Страйк не відповів: він раптом помітив, що на витертому дивані біля дверей у передпокої сидить молода жінка з важким чолом, у старомодному твідовому костюмі. З цього мало випливати, що до нього прийшло водночас аж двоє клієнтів. Не могли ж йому прислати двох тимчасових секретарок?
— А ви, містере Страйк? — запитала Робін.
— Га? А! Мені, будь ласка, чорну каву з двома кубиками цукру, Сандро,— вихопилося у Страйка. Він побачив, як скривилася дівчина, коли зачиняла по собі двері, а тоді згадав, що немає ні кави, ні цукру, ні навіть чашок.
На запрошення Страйка, Бристоу присів і почав оглядати пошарпаний офіс; Страйк злякався, що він розчарований. Потенційний клієнт нервувався у тій винуватій манері, яку Страйк частенько бачив у чоловіків, які підозрюють подружню зраду,— проте його оточувала ледь помітна аура влади, яку головно випромінював дорогий костюм. Страйк гадки не мав, як цей Бристоу його знайшов. Важко вести бізнес, де важать усні рекомендації, а твоя єдина клієнтка не має друзів (про що вона регулярно плакалася по телефону).
— Що я можу зробити для вас, містере Бристоу? — спитав Страйк, знову всівшись у крісло.
— Я... е-е-е... власне, я хотів лише перевірити... гадаю, ми з вами знайомі.
— Правда?
— Ви не згадаєте мене, минуло вже стільки років... та ви, здається, дружили з моїм братом Чарлі. Чарлі Бристоу. Він загинув — нещасний випадок — у дев’ять років.
— От чорт,— озвався Страйк.— Чарлі... так, я пам’ятаю.
І він і справді все чудово пам’ятав. Чарлі Бристоу був одним з багатьох друзів, яких Страйк устиг набути за своє складне кочове дитинство. Невідпорний, невгамовний і відчайдушний ватажок найкрутішої банди у новій школі в Лондоні, куди потрапив Страйк, Чарлі з першого погляду на здоровила-новачка з сильним корнволльським акцентом призначив його своїм ліпшим другом і правою рукою. То були два п’янкі місяці справжньої дружби й бешкетів. Страйк, якого завжди вражало просте домашнє життя інших дітей, їхні здорові впорядковані родини, наявність власної кімнати, однієї й тієї самої роками, добре запам’ятав і домівку Чарлі — велику, розкішну. Запам’ятав довгий газон, залитий сонячним світлом, будиночок на дереві, лимонад з льодом, яким пригощала мама Чарлі.
А потім стався той нечуваний жах: у перший шкільний день після великодніх канікул учителька повідомила, що Чарлі не повернеться: він загинув, з’їхавши на велосипеді в кар’єр у Вельсі, куди родина поїхала на відпочинок. Учителька була старим стервом і не втрималася, щоб не додати, що Чарлі було суворо заборонено кататися навіть близько до кар’єру, але ж, як усі пам’ятають, він частенько не слухався дорослих, тож усе одно туди поїхав — мабуть, щоб випендритися... та тут учителька змушена була замовкнути, бо дві дівчинки у першому ряду заплакали.