— А тобі яке діло? — спитала вона, раптом розлютившись.
— Та жодного. Цікавлюся в рамках увічливої розмови.
Рошель на це тихенько пирхнула.
— У мене тепер власна квартира у Гаммерсміті.
Якийсь час вона жувала, а потім — уперше — повідомила щось, не чекаючи на питання.
— Ми в його машині часто слухали Дібі Макка. Ми з Кіраном і Лулою.
І Рошель почала читати pen:
Ні гідрохінону, чорний аж до скону!
Ма’ш Дібі за лоха — кажи «привіт» Харону!
Я за кермом «ферарі» — к бісу Джогарі —
Я лечу вперед, егей,
Гроші промовляють як ніхто не промовляє — Я тобі кричу це, містер Джейк.
Рошель була горда, ніби поставила його на місце — так, що він і не скаже нічого.
-Цез альбому «Гідрохінон»,— пояснила вона.— «Про Джейка, якого я вертів».
— Що таке гідрохінон? — поцікавився Страйк.
— Речовина, яка освітлює шкіру. Ми це читали в машині, ще й вікна опустили,— відповіла Рошель. Тепла усмішка від спогаду запалила її обличчя, зробивши майже гарним.
— Лула була рада зустрічі з Дібі Макком, так?
— А то,— кивнула Рошель.— Вона знала, шо подобається йому, і дуже з того тішилася. Кіран теж був у захваті й усе таке, просив Лулу влаштувати зустріч. Дуже хотів познайомитися з Дібі.
Її усмішка згасла; поколупавши похмуро свій бургер, вона сказала:
— Це все, шо ти хотів знати? Бо мені треба йти.
І почала жадібно доїдати, запихаючись бургером.
— Лула, мабуть, багато куди тебе возила?
— А то,— відповіла Рошель з повним ротом.
— Ти з нею бувала у «Юзі» ?
— Ага. Один раз.
Вона проковтнула їжу і почала розповідати про інші місця, що їх бачила разом з Лулою на початку дружби, яка (попри цілеспрямоване прагнення Рошель розвіяти будь-які підозри в тому, що стиль життя мультимільйонерів її вразив) мала всі ознаки романтичної чарівної казки. Лула викрала Рошель з похмурого світу притулків і групової терапії і раз на тиждень занурювала її у вир дорогих розваг. Страйк відзначив, що Рошель дуже мало говорить про Лулу-людину, на відміну від Лули — власниці магічних пластикових карток, на які купуєш сумочки, курточки й прикраси, і засобів, завдяки яким регулярно з’являвся Кіран і, мов джин, забирав Рошель з притулку. Детально, з любов’ю Рошель описувала подарунки, які купила їй Лула, ресторани й бари, куди вони разом ходили, місця, де було повно-повнісінько знаменитостей. З них, утім, ніхто, здається, не вразив Рошель анітрохи; до кожного імені вона додавала презирливу ремарку:
— Він кінчений... Вона пластикова з голови до ніг... Вони ніякі...
— А з Еваном Дафілдом ти знайома? — спитав Страйк.
— Той,— односкладове слово аж сочилося зневагою.— Паскуда.
— Та ну?
— А то. Он Кірана спитай.
Складалося враження, що Рошель з Кіраном удвох стояли осібно — розсудливі, безпристрасні спостерігачі за ідіотами, що населяли Лулин світ.
— У якому плані — «паскуда»?
— Мав її за лайно.
— Тобто?
— Продавав історії про неї,— відповіла Рошель, тягнучись по рештки картоплі фрі.— Одного разу вона вирішила нас усіх перевірити. Кожному розповіла інакшу історію, щоб подивитися, котра потрапить у газети. Тільки я тримала язика за зубами — інші все розпатякали.
— А кого саме Лула перевіряла?
— К’яру Портер. Отого Дафілда. Ги Сомея отого,— Рошель вимовила це ім’я геть неправильно,— хоч тут вона не вірила, шо то він. Шукала йому виправдань. Але він нею користувався так само, як і всі інші.
— Яким саме чином?
— Не хтів, шоб вона працювала на інших. Хтів, шоб вона все робила для його компанії, рекламу їм робила.
— Отже, коли вона зрозуміла, що може довіряти лише тобі, то...
— ...то купила мені цього телефона.
Пауза.
— Ну, шоб дзвонити мені, коли схоче.
І раптом Рошель схопила вкриту стразами «нокію» зі стільниці й заховала у кишеню пухнастої рожевої шубки.
— Я так розумію, тепер тобі самій доводиться за нього платити? — спитав Страйк.
Він гадав, що Рошель скаже йому не лізти не в свою справу, але натомість вона відповіла:
— Її рідні й не помітили, шо досі за нього платять.
Ця думка ніби приносила їй злостиву втіху.
— А цю шубу тобі Лула купила? — спитав Страйк.
— Нє! — різко, з люттю, ніби боронячись, відповіла Рошель.— То я сама купила, я тепер працюю.
— Правда? І де працюєш?
— А тобі до того шо? — запитала вона.
— Виявляю ввічливу цікавість.
Великого рота торкнулася ледь помітна, мимолітна усмішка.