Він розвернувся як танцюрист і поманив Страйка за собою.
Ідучи потинькованим коридором, вони проминули відчинені двері; азіатка з пласким обличчям глянула на Страйка крізь золоту газову тканину, яку накидала на манекен. Кімната навколо неї була освітлена яскраво, мов операційна, але повнилася верстатами, заваленими рулонами тканини, й колажами з ескізів, фотографій, нотаток на стінах. Попереду відчинила двері й перетнула коридор маленька білява жіночка, замотана, як здалося Страйкові, у якийсь гігантський чорний бинт; вона глянула на нього тими самими холодними, байдужими очами, що й червонокоса Труді. Страйк почувався ненормально великим і волохатим: кудлатий мамонт, що намагається злитися зі зграєю мавпочок-капуцинів.
Слідом за дизайнером він дійшов до кінця коридору і піднявся спіральними сходами з металу й гуми до прямокутного офісного простору. Вікна праворуч, на всю висоту стіни, відкривали приголомшливий краєвид на Темзу і її південний берег. Решту стін, теж потинькованих, прикрашали світлини. Увагу Страйка привернула велетенська, дванадцять футів заввишки репродукція скандальних «Провинних янголів» навпроти робочого столу Соме. Та придивившись, він зрозумів, що це не те фото, яке знає весь світ. У цьому варіанті Лула сміялася, закинувши голову; міцна колона її шиї вертикально підносилася з маси довгого волосся, яке через сміх розсипалося, оголивши одну темну пипку.
К’яра Портер дивилася на Лулу і сама уже починала сміятися, але ніби ще не зрозуміла жарту; увагу глядача притягувала, як і на відомішому фото, Лула.
Вона була й на інших світлинах — на всіх. Ліворуч, серед інших моделей, вбраних у прозорі сорочки кольорів веселки; трохи далі — її фото в профіль, із золотими листками на губах і повіках. Чи вона навчилася надавати обличчю найбільш фотогенічного виразу, отак прегарно показувати емоції? Чи просто була прозорою поверхнею, крізь яку природно сяяли її почуття?
— Де бачиш, там і падай,— запросив Соме, сам упавши у крісло за столом з темного дерева та сталі, заваленим ескізами; Страйк підтягнув стільця з суцільного вигнутого листка плексигласу. На столі лежала футболка з портретом принцеси Діани в образі яскравої мексиканської Мадонни, що виблискувала стразами й бісером і доповнювалася вогненним ясно-червоним серцем з блискучого атласу, на яке була набакир надягнена вишита корона.
— Подобається? — спитав Соме, простеживши за поглядом Страйка.
— О так,— збрехав Страйк.
— Майже всюди вже розпродали; від католиків надходять листи про несмак; Джо Манкура вдягав таку на концерт Джулза Голланда. Я думаю на зиму зробити кофту на довгий рукав з принцом Вільямом у подобі Христа. Чи Гаррі з автоматом АК-47, що затуляє соромоту. Як гадаєш?
Страйк непевно всміхнувся. Соме закинув ногу на ногу трохи манірніше, ніж варто, і спитав з разючою зухвалістю:
— Що, Бухгалтер гадає, що Зозульку вбили? Я завжди називав Лулу Зозулькою,— ні до чого додав він.
— Так. Але Джон Бристоу юрист.
— Знаю, але ми з Зозулькою завжди його кликали Бухгалтером. Ну, власне, то я кликав, а Зозулька іноді теж приставала на це, коли була в злостивому гуморі. Він вічно пхав носа в її комісійні та з кожного намагався витрусити зайве пенні. Гадаю, він і вам платить по мінімуму, чи як воно називається у детективів?
— Насправді він платить подвійну ціну.
— О. Мабуть, став щедріший, коли має доступ ще й до Зозульчиних грошей.
Соме погриз ніготь, а Страйк згадав Кірана Коловас-Джонса; дизайнер і водій мали схожу статуру: дрібні, але добре зліплені.
— Ну гаразд, я поводжусь як стерво,— мовив Соме, вийнявши ніготь з рота.— Мені Джон Бристоу ніколи не подобався. Він завжди ліз у Зозульчині справи. Та живи уже своїм життям, вийди подивися на світ. Ти чув, як він співає про свою матусю? А бачив його дівчину? Вона хіба що не з бородою.
Він говорив нервово, злостиво, швидко і зробив паузу лише для того, щоб висунути приховану шухляду і дістати пачку ментолових цигарок. Страйк уже відзначив, що нігті Соме обкусані до м’яса.
— То родина довела її до такого стану. Я їй завжди казав: «Любонько, та покинь їх, живи далі». Але вона й слухати не хотіла. Типова Зозулька: кінь уже здох, а вона все не злазить.
Він запропонував Страйкові яскраво-білу цигарку, від якої детектив відмовився, а тоді сам підкурив від гравірованої «зіппо». Клацнувши кришкою, Соме провадив:
— Шкода, що я сам не додумався найняти приватного детектива. Навіть на думку не спало. Радий, що бодай хтось дотумкав. Я просто не можу повірити, що вона могла вкоротити собі віку. Мій терапевт каже, що то я просто не можу прийняти правду. Я двічі на тиждень ходжу на терапію, а користі — ніц! Я б жер валіум такими самими дозами, як леді Бристоу, якби міг творити під пігулками, але по смерті Зозульки хіба тиждень на них просидів — і вже став як зомбі. Та гадаю, тільки тому я пережив її похорон.