— А що ви знаєте про Дерика Вілсона?
— А хто це?
— Охоронець, який чергував тої ночі, коли вона загинула.
— Нічого не знаю.
— Такий здоровань, говорить з ямайським акцентом.
— Це, може, стане для тебе шоком, але не всі чорні в Лондоні знайомі між собою.
— Я просто подумав, що ви, може, з ним розмовляли чи чули, як про нього говорить Лула.
— Ні, ми мали цікавіші теми для розмов, ніж якийсь охоронець.
— А як щодо її водія, Кірана Коловас-Джонса?
— О, Коловас-Джонса я знаю,— злегка всміхнувшись, відповів Соме.— Вічно ставав у пози, коли думав, що я його бачу з вікна. Він на зріст футів п’ять — замалий для моделі.
— Лула про нього щось говорила?
— Та що б вона про нього говорила? — нетерпляче спитав Соме.— Він був її водієм.
— Він казав, що вони дружили. Згадував, що вона подарувала йому куртку вашого дизайну. За дев’ятсот фунтів.
— О-о, велике діло,— зверхньо озвався Соме.— Мої справжні речі коштують по три штуки. Але варто ляпнути свій логотип на спортивний костюм — і його відривають з руками, тож гріх не скористатися.
— Так, якраз хотів про це спитати. У вас є... лінія готового одягу, так?
Соме це ніби розвеселило.
— Правильно. Це речі, пошиті не за індивідуальними мірками, розумієш? Які купують просто з вішалки.
— Ага. Наскільки вони поширені?
— Та вони всюди. Коли ти востаннє заходив до крамниці одягу? — спитав Соме, оглядаючи синій піджак Страйка підступними витрішкуватими очима.— Ти в цьому що — на дембель вийшов?
— Коли ви кажете «всюди», то йдеться про...
— Універмаги вище середнього, бутики, інтернет,— швидко перерахував Соме.— А що?
— Один з двох чоловіків, яких зафіксувала камера спостереження, тікав тієї ночі від Лулиного будинку в куртці з вашим логотипом.
Соме ледь помітно смикнув головою — то був жест заперечення й роздратування.
— Він і ще мільйон таких, як він.
— А ви не дивилися...
— Я те все бачити не хотів! — вибухнув Соме.— Все те... висвітлення подій у пресі. Я не хотів про це читати, не хотів думати. Я хотів, щоб їх до мене навіть не підпускали,— додав він, махаючи рукою в бік сходів і свого персоналу.— Я тільки знав, що вона мертва і що Дафілд поводиться так, ніби йому є що приховувати. Тільки це. Мені цього було досить.
— Гаразд. Повертаючись до теми одягу. На останньому Лулиному фото, де вона заходить у будинок, вона вдягнена у сукню й пальто, і...
— Так, на ній були «Марібель» і «Фей»,— пояснив Соме.— «Марібель» — то сукня...
— Так, зрозумів,— кивнув Страйк.— Але в момент смерті на ній був інший одяг.
Соме це ніби здивувало.
— Правда?
— Так. На фотографіях тіла, які зробила поліція...
Але Соме змахнув руками, ніби мимохіть відкараскуючись, захищаючись, потім, важко дихаючи, схопився на ноги і підійшов до стіни, де з кількох світлин дивилася Лула — сумна або безтурботна. Коли дизайнер розвернувся до Страйка, на його дивних вирячених очах була волога.
— Чорт забирай,— тихо вимовив він.— Не кажи так на неї. «Тіло». Чорт. Ти, мабуть, теж холоднокровний виродок? Не диво, що Джонні тебе не любить.
— Я не хотів вас засмутити,— спокійно мовив Страйк.— Я лише хотів спитати, чи маєте ви здогади щодо причин, з яких вона переодяглася, коли прийшла додому. Коли вона упала, то мала на собі штани і паєтковий топ.
— Та звідки мені, бляха, знати, нащо вона переодяглася? — закричав Соме.— Може, змерзла. Може... Та це в біса смішно! Звідки мені знати?
— Я просто питаю,— відповів Страйк.— Я читав, ви казали пресі, що вона померла в одній з ваших суконь.
— То не я, я такого не казав. Якась сучара з жовтої преси подзвонила мені в офіс і спитала, як називається та сукня. Швачка їм сказала, її оголосили моєю речницею. І так усе перекрутили, ніби я на її смерті рекламу роблю. Наволоч. Чорт!
— Ви не могли б мене якось звести з К’ярою Портер і Бріоні Радфорд?