Я хотів, щоб книжку оцінили не за іменем на обкладинці, а за змістом. І її оцінили. І вона стала бестселером.
Після того ситуація змінилася на протилежну.
Тепер читач хоче нових книжок, на обкладинці яких стоїть це дивне ім'я. Запропонуй видавцеві писати під іншим псевдонімом або навіть під справжнім ім'ям, а він уже не погоджується.
Поки «Визволителя» перекладали, поки готували до видання, - а справа це довга й нудна, - я написав другу книжку. Новий псевдонім придумав, але видавець відрізав: пізно, братику, ти тепер знаменитий під псевдонімом Суворов.
Другу книжку назвав «Радянська Армія: проблеми та рішення». Видавець назву відкинув. Книжка вийшла під назвою «Inside the Soviet Army» («У Радянській Армії»), Книжка ця була про найпростіші речі: про переваги чобота перед черевиком, про те, чому радянськими батальйонами не завжди командують підполковники, а бувають і майори, а то й капітани. Пояснював я найелементарніші речі.
Над нами тоді сміялися. У росіян є калібр 76 мм. Були в них і зенітні, й корабельні, й танкові, й полкові, й дивізійні гармати цього калібру. А вони, дурненькі, для СПГ-9 навіщось новий калібр вигадали - 73 мм. Є у них калібр 122 мм - це й гаубиця, й танкова гармата, й самохідка на базі ИС-2, та корпусна гармата. А вони чомусь створюють самохідну гаубицю того ж калібру 122 мм, а для танків новий калібр вигадали - 125 мм! Де стандартизація? Де логіка? Дурість, та й тільки. І регіт по обидві сторони Атлантики луною гримів.
Я у книжці на цьому та інших прикладах пояснив: ні, панове, все тут правильно, все логічно. Це у вашої мами погані діти. Додуматися треба: в Західній Німеччині міномет 120 мм і танкова гармата 120 мм. Але ж снаряди танкової гармати до міномету не підходять. Так навіщо вам така стандартизація? Вона тільки плутанину породжує. Потрібно в бою під гуркіт канонади замовити боєприпаси такого калібру, та потім ще кричати в телефонну слухавку, що саме маєте на увазі.
Книжку цю писав для людей військових, доводячи єдину ідею: не треба нас вважати дурнями, не дурніші за вас, панове. Чомусь цю книжку стали купувати не тільки військові, але й студенти, пенсіонери, школярі, домогосподарки. Книжка стала не просто бестселером, але «книжкою місяця» у США. Це дозволило мені одним махом розрахуватися з усіма боргами і купити будинок з мармуровим каміном. Тепер можна було все життя взагалі нічого не робити або робити тільки те, що подобається. А подобається мені книжки писати. Після цього був «Акваріум», «Контроль», були інші книжки.
У 1985 році я завершив «Криголам». Видавництв тут багато, але опублікувати книжку не вдалося. Я помістив кілька фрагментів у газеті «Російська думка», в журналі «Континент» і в журналі Королівського консультативного інституту з питань оборони (Royal United Services Institute for Defence and Security Studies). Наполегливо шукав видавця. Роботу над книжкою тим часом продовжував. Додавав нові розділи, переписував старі. Книжку вперше вдалося опублікувати німецькою мовою в 1989 році, англійською - в 1990 році. Російською мовою за кордоном «Криголам» так ніколи й не вийшов. Бралися деякі, а потім заявляли, що треба би стиль змінити. А то якийсь не науковий.
Я їм: а мені наукового не треба. Книжки для кого пишемо? Правильно - для народу. Так от і давайте писати тією мовою, яка нашому народові зрозуміла й близька. Щоб писати вченою мовою, розуму не треба. Писати вченою мовою будь-який академік здатний. А от ви спробуйте так написати, щоб і школярам, і домогосподаркам, і солдатам, і офіцерам, і лісорубам, і музикантам цікаво було.
Абсолютно навмисно я не став свою теорію доводити на полі академічному, не став сперечатися з нашими високочолими й мудрими. Писав так, щоб думка моя дійшла до широких народних мас, а вже вони нехай високочолим питання задають і вимагають відповіді.
Тим часом в Радянському Союзі розбушувалася так звана «гласність», під прикриттям якої архівні документи знищувалися тонами. Журнал «Нева» опублікував «Акваріум» і звернувся до мене: давай ще щось! Я їм: так же не надрукуєте. А вони: давай, у нас свобода слова. Дав я їм «Криголам», і повисла тиша. Дзвоню через місяць: ну як? Відповідають, що здорово, тільки от дати немає такої, до якої публікацію можна було б приурочити. Йдуть місяці, підходить дата: п'ятдесята річниця початку Великої Вітчизняної війни! Дзвоню: ну то як? Розумієш, відповідають, не можемо ж ми до такої дати ветеранів ображати.
Після цього знову все завмерло. Причина все та ж: дати немає, до якої приурочити можна. А якщо просто так публікувати, то хто ж це читати буде? Так ніхто і не зважився, навіть і після того, як розпався Радянський Союз.