Видавати «Криголам» взявся Дубов Сергій Леонідович. Сумнівався: яким повинен бути тираж? Людиною був обережною, ризикувати не любив, бо спочатку зробив боязкий захід - лише 320 тисяч. Потім зрозумів, що мало, і поки друкували пробний тираж, додав перший мільйон.
А в мене інших книжок - повний козуб. Поки «Криголам» не почав писати, думав, що обійдуся однією великою статтею. Через багато років з'ясувалося, що й книжки однієї недостатньо. Для того, щоб пояснити деякі моменти в «Криголамі», довелося написати «День М» і «Останню республіку», а «Остання республіка» в свою чергу розтягнулася на три книжки.
Довелося розробляти й паралельні теми, які виникали за ходом справи. Мені твердили: так не могли ці росіяни таке задумувати, вони ж до війни були абсолютно не готові. На це вирішив відповісти потужною статтею: так ви на Гітлера подивіться! На його воїнство, на готовність до війни. Стаття, як тільки сів її писати, тут же розрослася до книжки «Самогубство»: дурості в гітлерівській державі та в армії було ніяк не менше, ніж у нас. Написавши книжку, зрозумів, що тема тільки побіжно порушена. Буде час - я до неї повернуся.
Критики не вгамовуються: не міг Сталін напад готувати, він же сам свою армію обезголовив. На це вирішив відповісти потужною статтею, яка вилилася в книжку «Очищення»: помилуйтеся на Тухачевського і подібних йому «геніїв». І ця тема виявилася бездонною. Я її тільки відкрив. Можливо, і до неї повернуся. Немає часу на все, інша проблема горизонт затьмарила: вже такий у нас геніальний був полководець на прізвище Жуков, вже такий талановитий... Довелося й на це відгукнутися статтею, яка зажадала двох пояснювальних статей, які зажадали... В результаті зараз у мене про Жукова тільки дві книжки - «Тінь перемоги» і «Беру свої слова назад». Але вже до нього я одного разу знову точно доберуся.
Ось уже чверть століття «Криголам» спростовують, здавалося б, зубодробильним аргументом: одна людина не могла таке написати, тут працювала група експертів з британської розвідки.
Прийом старий. Прийому цьому багато сотень років. Коли хлопцям з Найсвятішої Інквізиції - тим самим, у яких холодні серця і гарячі голови, - нічим було крити, вони оголошували: так це не ти писав, твоєю рукою водив Диявол! От і все.
І піди доведи, що це не так. Тим цей хід добрий, що дозволяє відразу ухилитися від обговорення суті питання: це творіння диявола, про що ще сперечатися?
Так ось, використання аргументу про британську розвідку - прояв боягузтва і спроба ухилитися від обговорення справді важливих питань. Я ось вже скоро тридцять років вимагаю: виставляйте ж групу експертів проти мене, зіткнемося під телекамерами, а народ розсудить.
Але ні міністр оборони, ні начальник Генерального штабу, ні президент Академії наук, ні вищестоящі вожді поки на цей заклик не відгукнулися. І не відгукнуться ніколи. Тому, що їхня точка зору не логічна і глибоко аморальна. Вони відстоюють два взаємовиключних постулати.
Перший: Червона Армія врятувала Європу від нацизму.
Другий: Радянський Союз був вірним союзником Гітлера, ніколи на Німеччину нападати не став би, нікого звільняти не збирався і не задумував.
Навіщо це робиться? Навіщо вожді та їх ідеологічна обслуга з люттю доводять недовідне? Та тому, що треба розікрасти залишки колишньої могутності й багатства країни, але красти у людей розумних не просто. Тому їх потрібно обдурити. І ось результат: десятки мільйонів дружно повторюють: Радянський Союз звільнив Європу від коричневої чуми, але звільняти не хотів, та й був на це не здатний, тому що був до війни абсолютно не готовий.
Дружба і співробітництво з Гітлером, співучасть у його злочинах, поставки стратегічної сировини, без якого ведення війни і захоплення Європи були неможливі, - це наш національний сором. Я поламав свою долю, покалічив долю рідним, друзям, близьким заради того, щоб довести країні та світу: союз з Гітлером був тактичним прийомом, відволікальним маневром. А стратегічний задум Сталіна - розгром Німеччини і звільнення Європи від коричневої чуми. Бути другом Гітлера - сором і позамежна гидота. Напасти на Гітлера - справа свята. Заявляючи це, я рятую честь своєї країни, народу й армії. Про це всі мої книжки.
Написати книжку за когось легко. Але написати гарну книжку за когось неможливо.
З ранньої юності, ще коли складав історію про механічного кота, я намагався вирішити загадку: а що ж це таке - гарна книжка? Які вимоги вона повинна задовольняти?
Довго думав, мудрував, розмірковував і ось до чого дійшов.