Але усвідомлення неминучості розлуки не полегшувало болю, горде серце Квентіна не могло стерпіти, що його відпускали, як звичайного слугу, як провідника, що виконав свій обов’язок; і він пролив не одну сльозинку над руїнами прекрасних повітряних замків, яких так багато набудував під час цікавої подорожі. Він мужньо намагався побороти в собі смуток, але всі зусилля його спершу були марні. Піддавшися почуттю, якого він не міг затамувати, він сів на підвіконні глибокого готичного вікна, крізь яке освітлювалася велика зала в Шонвальді, й став роздумувати над своєю гіркою долею, що не дала йому ні високого сану, ні достатнього багатства, щоб здійснити свою сміливу мрію.
Квентін намагався розвіяти свій сум, узявшись до справ: написав і відіслав з Карлом, одним із своїх служників, повідомлення королю про прибуття графинь де Круа до Льєжа. Зрештою, його природна бадьорість повернулася до нього, збуджена, мабуть, заголовком старого, щойно надрукованого в Страсбурзі роману, який лежав на підвіконні. На титульному аркуші було написано:
Читаючи «чорні літери»[196] назви оповідання, що так дивно нагадувало його власну долю, Квентін раптом відчув дотик чиєїсь руки на своєму плечі й побачив цигана, який стояв біля нього.
Хайреддін завжди був неприємний йому, а після викриття його зради став просто ненависний, і Квентін з усією суворістю спитав його, як той наважився доторкнутися до християнина й дворянина?
— Та просто хотів упевнитися, — відповів циган, — чи не втратив християнський дворянин свого чуття так само, як втратив слух і зір. Я вже кілька хвилин стою тут і промовляю до вас, а ви дивитеся на ці клаптики жовтого паперу, немовби в них якісь чари, здатні перетворити вас на боввана, а втім, вони вже почасти виявили свою дію.
— Гаразд, чого тобі треба? Кажи й забирайся геть!
— Мені треба того, чого й усім людям, хоч небагато з них задовольняється цим, — сказав Хайреддін. — Я хочу одержати те, що мені належить, — моїх десять золотих за те, що був провідником для ваших дам.
— І ти ще наважуєшся вимагати платні після того, як я подарував тобі твоє нікчемне життя? — гнівно вигукнув Дорвард. — Адже ти хотів зрадити їх дорогою.
— Але я ж не зрадив їх, — заперечив Хайреддін. — Коли б я зробив так, то не просив би винагороди ні у вас, ні у них, а тільки в тих, для кого було б корисно, щоб вони поїхали правим берегом річки. Той, кому я служив, і має сплатити мені.
— Тоді нехай твоя винагорода загине разом з тобою, зраднику! — кинув Квентін, відраховуючи йому гроші. — Забирайся до Арденського Вепра або до самого чорта, тільки щоб очі мої тебе не бачили, інакше я передчасно спроваджу тебе на той світ!
— До Арденського Вепра! — повторив циган з таким здивуванням, яке чудно було бачити на його завжди непроникному обличчі. — Виходить, то була не випадкова догадка і не просте підозріння? Отже, ви все знали і тому вирішили змінити шлях? Але як?.. Чи, може, у вашій країні й справді є віщуни, які ворожать краще, між наше мандрівне плем’я? Не верба ж, під якою ми розмовляли, переказала вам наші слова. Але ні-ні-ні! Який я дурень! Розумію, розумію! Верба над струмком коло монастиря: я ж бачив, як ви подивилися на неї, проїжджаючи мимо… Це, либонь, за п’ять льє від того гнізда трутнів. Верба справді не могла чути, але на ній міг сховатися хтось з вухами! Відтепер я влаштовуватиму свої наради не інакше, як на відкритій рівнині: ні кущика, ні будяка не буде близько, щоб за ними міг заховатися шотландець. Ха-ха-ха! Шотландець побив цигана його ж витонченою зброєю. Але знай, Квентіне Дорвард, що ти перехитрував мене тільки собі на шкоду. Так! Доля, яку я віщував тобі по лініях руки, не збулася лише через твою впертість.
— Присягаюся святим Андрієм, — сказав Квентін, — твоє нахабство змушує мене сміятися всупереч моєму бажанню. Чим і як успіх твого підлого зрадництва міг бути мені корисним? Правда, я чув, що ти умовлявся не губити мого життя, — умова, яку твій гідний спільник неодмінно забув би, коли б дійшлося до мечів. Але як твоя зрада могла б обернутися мені на користь, а не приректи мене на смерть або полон, — це вже вище від людського розуміння!
196
Чорні літери — тобто так званий готичний шрифт, який за середніх віків був поширений в усіх країнах Західної Європи.