— Я задихаюсь в моєму панцирі! Я Павійон — льєжський синдик! Коли ви за нас, то я збагачу вас; коли ви проти нас — я заступлюсь за вас, але не залишайте, не залишайте мене, не дайте мені задихнутися тут, як свині.
Незважаючи на кровопролиття й розгром, Квентін не втратив мужності й одразу збагнув, що з допомогою цього льєжця він зможе перегодом вибратися звідси. Він підняв його на ноги й запитав, чи не поранений він.
— Ні, не поранений; принаймні я гадаю, що ні, — відповів товстун, — але мені нічим дихати.
— Сядьте на цьому камені й трохи віддихайтесь, — сказав Квентін, — а я зараз повернуся.
— А за кого ви? — запитав городянин, ще затримуючи його.
— За Францію! За Францію! — відповів Квентін, намагаючись спекатися його.
— Як, це ви, мій молодий лучнику, і живий? — зрадів достойний синдик. — Ну, коли вже мені пощастило знайти друга цієї жахливої ночі, то я не покину його, ні, я вам обіцяю. Ідіть собі куди хочете, тільки і я з вами. А коли б я міг зібрати кількох молодців з нашої корпорації, то я, з свого боку, допоміг би вам. Але вони тепер розсипалися, мов горох. Ах, яка це жахлива ніч!
І він пошкандибав за Квентіном, який, усвідомлюючи, наскільки важлива підтримка такої впливової особи, намагався стримувати свою ходу, щоб той не відставав, але в душі проклинав цього вайла.
Угорі, біля сходів, де був передпокій, лежали відчинені скрині й скриньки, що свідчили про спустошення, бо майно з них було розкидане на підлозі, а почасти, очевидно, й розграбоване. Напівпогасла лампа на каміні тьмяно освітлювала мертву чи зомлілу людину на підлозі.
Рвонувшись з рук Павійона, як хорт, і відштовхнувши його, Квентін пробіг другу й третю кімнати, остання з яких, певно, була опочивальнею графинь де Круа. Ніде ні душі. Він покликав графиню Ізабеллу, називаючи її на ім’я, спершу тихо, потім голосніше й, нарешті, голосом, повним розпачу. Але відповіді не було. В розпачі він заламував руки, рвав на собі волосся й страшенно тупав ногами. Нараз у темному кутку опочивальні блимнув крізь щілину в шпалерах тьмяний промінь світла. Це навело його на думку, що там, за шпалерами, потайні двері. Квентін кинувся до щілини. Уважно оглянувши все, він пересвідчився, що там справді потайні двері; він докладав усіх зусиль, щоб їх відчинити, але вони не піддавалися. Не думаючи про біль, Квентін навалився на двері всією вагою свого тіла, до краю напруживши м’язи; надія і розпач, що боролися в його душі, додали йому стільки сил, що перед його натиском не вистояла б і не така перешкода.
Він удерся майже пробоєм в маленьку божницю; жінка, яка стояла навколішках перед образом, упала з переляку на підлогу; почувши гуркіт висаджених дверей, вона знепритомніла. Квентін кинувся до неї, підняв з підлоги і — о радість радощів! — це була вона, графиня Ізабелла, яку він шукав, щоб урятувати. Він притулив її до грудей, благаючи опритомніти й не втрачати надії, бо тепер вона під заступництвом того, хто оборонятиме її хоч проти цілого війська.
— Дорвард! Це справді ви? — промовила вона, нарешті опритомнівши. — Тоді ще є надія… А я гадала, що всі друзі, живі й померлі, покинули мене… Не покидайте мене знову!
— Ніколи, ніколи! — відповів Дорвард. — Що б не було, яка б небезпека не загрожувала нам. Хай не буде мені щастя й на тому світі, якщо я не поділю з вами вашої долі, поки вона не буде знову щасливою.
— Дуже зворушливо й ніжно! — промовив Павійон грубим переривистим від задишки голосом. — Любовні справи, як я бачу. Мені від усієї душі шкода цієї тендітної дівчини, немовби вона моя Трудхен.
— Тоді ви повинні зробити щось більше, ніж тільки жаліти нас! — відказав Квентін, звертаючись до нього. — Ви повинні допомогти нам і взяти нас під своє заступництво, пане Павійон. Сам французький король, ваш союзник, доручив мені особливо оберігати цю даму. І коли ви не допоможете мені захистити її від усіх образ і насильств, то ваш Льєж утратить ласку Людовіка де Валуа. Головне, її треба вберегти від рук Гійома де ля Марка.
— Ну, це буде важко, — сказав Павійон, — бо ці кляті ландскнехти — справжні дияволи, коли йдеться про дівчат. Але я подбаю, я постараюсь щось зробити. Ходімо до тої кімнати, і я поміркую. Сходи там дуже вузькі, і ви зможете оборонити двері одним списом, доки я покличу своїх молодців — льєжських чинбарів: вони такі ж вірні, як ті ножі, що їх вони носять на поясі. Але спершу розстебніть мені ці застібки, бо я не надівав цього панцира з часів битви при Сен-Троні[202], а відтоді, коли наші голландські терези не брешуть, поважчав на пуд.
202
В цій битві льєжські повстанці билися проти Карла Сміливого (в той час ще графа де Шаралуа), який завдав їм поразки, вчинивши серед них жахливу різанину.