— Не такого вже бідного, зовсім не бідного, панно. Ми маємо з чого жити, — зауважив синдик.
— Пробачте мені, благородний сеньйоре, — знову почала нещасна дівчина.
— Ні, не благородний і не сеньйор, — заперечив синдик. — Простий городянин з Льєжа, який сплачує по векселях готівкою своїми гульденами. Але це не до діла. Гаразд! Графиня ви чи ні, я все одно заступлюся за вас.
— Ви зобов’язані заступитися за неї, хоча б вона була й герцогинею, — сказав Петер, — коли вже дали своє слово.
— Правильно, Петер, правильно, — сказав синдик. — У нас у Фландрії кажуть так: «Ein Mann — ein Wort»[204]. А тепер ходімо до цієї потвори. Треба попрощатися з цим Гійомом де ля Марком. Не знаю, чому мені стає аж моторошно, коли згадаю про це… Коли б можна було обійтися без цієї церемонії, бо я не маю ніякої охоти розмовляти з Вепром.
— Якщо ви зібрали озброєних людей, то хіба не краще піти просто до воріт і розігнати сторожу? — сказав Квентін.
Але Павійон і його радник в один голос закричали, що не личить нападати на своїх союзників, до того ж це було б нерозсудливо, і Квентін зрозумів, що з такими товаришами не можна рискувати. Отож вони вирішили сміливо зайти до великої зали замку, де, як вони вважали, бенкетував Арденський Вепр, і зажадати від нього, щоб він випустив із замку льєжського синдика та його людей: вимога, як їм здавалося, така розумна, що навряд чи її могли б відхилити. І все ж таки добрий бургомістр глибоко зітхав, дивлячись на своїх супутників, і, зрештою, вигукнув, звертаючись до свого відданого Петера:
— Ось дивися, що значить мати занадто чуле серце! Горе, Петерхен! Як дорого мені коштують моя мужність і людяність! І як багато мені ще доведеться сплатити за мої чесноти, перш ніж небо визволить нас з цього проклятого Шонвальдського замку!
Коли вони йшли дворами, де лежали мертві, поранені й конаючі, Квентін, який вів Ізабеллу під руку, намагався заспокоїти графиню і нагадав, що тепер її життя й честь цілком залежать від її самовладання, твердості й мужності.
— Не від моєї мужності, не від моєї, а від вашої, тільки від вашої! О, коли мені тільки пощастить позбутися цих страхіть, пережити цю лиху ніч, я ніколи не забуду того, хто врятував мене! Дозвольте ж мені просити вас ще про одну ласку, але перед тим присягніться іменем матері й честю батька, що ви не відмовите мені в ній.
— Хіба я можу в чому-небудь відмовити вам? — пошепки сказав Квентін.
— Всадіть ваш кинджал у моє серце, — благала вона, — але не віддавайте мене на наругу цим потворам…
Квентін у відповідь тільки потиснув руку молодої графині, і якби вона не була пойнята страхом, то відповіла б йому з не меншою теплотою. Так, спираючися на руку свого юного оборонця, вона пішла до жахливої зали. Поперед неї простував Павійон із своїм ад’ютантом, а позаду йшли дванадцятеро дужих чинбарів як почесна варта синдика.
Коли вони наблизилися до зали, звідти пролупали вибухи дикого реготу й виття. Можна було скоріше гадати, що це зібралися демони відсвяткувати свою перемогу над людським родом, ніж подумати, що тут бенкетують люди, відзначаючи свій успіх. Непохитна рішучість, яку міг навіяти лише розпач, підтримувала мужність графині Ізабелли, а відвага, що збільшилася в цих скрутних обставинах, не покидала весь час Дорварда. Павійон і його ад’ютант хоч-не-хоч теж ішли назустріч своїй долі, мов прив’язані до стовпа зацьковані ведмеді, яким нікуди подітись від небезпеки.
Розділ XXII
БЕНКЕТ
Кейл. Де Дік, різник з Ешфорда?
Дік. Тут, сер!
Кейл. Воли впали перед тобою, як барани й бугаї, а ти поводився так, немовби ти був у своїй різниці.
Важко було уявити собі, яка страшна зміна сталася в замковій залі Шонвальду, де Квентін ще так недавно обідав. Приміщення це показувало картину війни з усіма її страхіттями й спустошеннями, причому війни, в якій брали участь найбезжалісніші й найневблаганніші з усіх вояків — наймані солдати варварського віку, професійні грабіжники та вбивці, які звиклися з жорстокістю й кривавою розправою і в яких не було ні патріотизму, ні романтичного духу рицарства.
У цій самій залі, до кілька годин тому сиділи світські й духовні особи за урочистим і трохи церемонним обідом, де навіть жарт вимовляли пошепки і де при великій кількості всіляких страв панувала зовнішня пристойність, хоч може й лицемірна, тепер був такий дикий бешкет, що сам сатана, коли б він головував на цьому бенкеті, навряд чи міг би вигадати щось потворніше.
204
«Одна людина — одне слово» (