Під впливом цих побоювань викликати не обурення, а скоріше насмішку, Дорвард, згнітивши серце, коротко й безладно розповів про втечу пані Амеліни з Шонвальду до нападу на замок. Він справді не міг розповісти про все це докладніше, не виставивши на посміховисько близької родички Ізабелли та й самого себе, як предмета її запізнілих сподівань. Нарешті він додав до свого заплутаного оповідання, що є чутка, хоч і непевна, ніби графиня Амеліна знов попала до рук Гійома де ля Марка.
— Сподіваюся, що з допомогою святого Ламберта тепер він одружиться з нею, — сказав Кревкер. — Справді, він може це зробити заради її лантухів із золотом і, так само ймовірно, може стукнути її по голові, коли заволодіє ними або коли вони спорожніють.
Потім граф закидав Квентіна запитаннями: як поводилися графині під час подорожі, що вони робили, як ставилися до Дорварда й таке інше. Всі ці питання так мучили збентеженого й розгніваного юнака, що він не міг приховати свого замішання від проникливого погляду воїна й придворного вельможі, який раптом припинив свій допит і зауважив на прощання:
— Ну, я бачу, що так воно і є, як я гадав, принаймні щодо однієї особи. Сподіваюся, що та, друга, не з’їхала з глузду. Їдьте, пане зброєносцю, вперед і побудьте там, поки я переговорю з панною Ізабеллою. Здається, я довідався від вас тепер про все, що мені треба було знати, і можу розмовляти з нею про ці сумні події, не ображаючи її делікатних почуттів, хоча, може, трохи зачепив ваші. Проте стривайте, юначе, ще одне слово, перш ніж ви поїдете. Мені здається, ви здійснили чудову подорож по чарівній країні мрій, де на вас чекало стільки чудових пригод, де навколо вас було стільки рожевих надій і сподівань, як у садах феї Моргани[211]. Забудьте про все це, юначе, — додав він, поплескавши йото по плечу, — забудьте про мандрівну красуню, нехай у ваших спогадах ця дама лишиться високородною графинею де Круа. Її друзі — принаймні за одного з них я ручуся — також пам’ятатимуть тільки ті послуги, які ви зробили їй, і забудуть про ту недосяжну винагороду, про яку ви мали сміливість мріяти.
Розлючений тим, що він не міг затаїти від проникливого Кревкера своїх почуттів, над якими граф тільки глузував, Квентін відповів обурено:
— Пане граф, коли мені буде потрібна ваша порада, я сам проситиму вас дати мені її, і коли я шануватиму вашу думку про мене, ви завжди встигнете висловити її…
— Еге! — вигукнув граф. — Я опинився між Амадісом й Оріаною[212], і тепер мені лишається чекати виклику.
— Ви кажете про це так, немовби це було неможливе, — сказав Квентін. — Проте мій спис вибив з сідла герцога Орлеанського, в грудях якого тече кров, благородніша за кров де Кревкера. Коли я схрестив мечі з Дюнуа, то бився з найкращим воїном Франції.
— Нехай небо прояснить твій розум, юначе! — сказав Кревкер, глузуючи з закоханого рицаря. — Коли це правда, ти мав велике щастя в цьому світі. І дійсно, якщо доля схотіла послати тобі такі випробування до того, як у тебе виросла борода, ти збожеволієш від гонору, перш ніж станеш мужчиною. Адже ти мене можеш не розсердити, а тільки насмішити. Повір мені, коли ти й бився з принцами і обороняв графинь з примхи фортуни, то це ще не значить, що ти зрівнявся з тими, кому був випадковим супротивником або ще більш випадковим супутником. Я припускаю, що ти, як усякий юнак, начитавшись романів, уявив себе паладином і на деякий час поринув у мрії. Але ти не повинен сердитися на друга, який, бажаючи тобі добра, примусить тебе прокинутися від солодких мрій, хоча б він зробив це й трохи грубувато.
— Пане де Кревкер, — сказав Квентін, — моя сім’я…
211
Фея Моргана — згубна чарівниця з середньовічних оповідань, що своєю власною вродою й облудною розкішшю зачаровувала чоловіків, щоб згодом їх убити.
212
Амадіс і Оріана — герой і героїня середньовічного рицарського роману, дуже популярного в Західній Європі в XIV–XVI ст. ст. Автором його вважають звичайно португальця Васко да Лобейра, але найбільш розповсюджений він був в іспанських переробках. Герой роману, Амадіс Гальський, син французького короля Періона, кохає, Оріану, дочку англійського короля Лісуарта. Своїми подвигами Амадіс здобуває, нарешті, руку коханої Оріани.