— Ну, це, друже Тіль, досить дурний дотеп, — сказав герцог. — Але дурні чи мудреці, ось ідуть і самі винуватці. — Саме в цю хвилину де Комін і д’Емберкур ввійшли до зали і, привітавши обох государів, мовчки посідали на свої місця.
— Що це значить, панове? — вигукнув герцог, звертаючися до них. — Напевне, ваше полювання було або дуже добре, або дуже погане, що ви так спізнилися, Пане Філіпп де Комін, ви в поганому настрої? Невже д’Емберкур виграв у вас серйозне парі? Ви ж філософ, вам треба вміти зносити удари фортуни. Присягаюся святим Георгієм Бургундським, і в д’Емберкура вигляд не кращий. Що це, панове? Ви не знайшли ніякої дичини? Чи соколи ваші залетіли кудись? Чи відьма перейшла вам дорогу? Чи «Дикий мисливець»[232] зустрів вас у лісі? Слово честі, ви маєте такий вигляд, немов з’явилися на похорон, а не на бенкет.
Очі всіх присутніх звернулися до д’Емберкура і де Коміна. Обличчя обох були сумні, хоч і той і другий не належали до тих людей, для яких вираз суму та журби був природним. Це не могло не привернути уваги, і сміх та жарти, що лунали за столом після добірного бургундського вина, почали стихати, всі стали розмовляти пошепки, немов чекаючи почути страшну звістку.
— Що означає ваше мовчання, панове? — спитав герцог, підвищуючи свій і так гучний голос. — Краще було б уже залишатися там в болотах, шукаючи чапель або, певніш, сичів, ніж з’являтися в такому настрої на бенкет.
— Ваша милість, — сказав де Комін, — повертаючися з лісу, ми зустріли графа де Кревкера.
— Як? — сказав герцог. — Він уже повернувся з Брабанту? Сподіваюся, там усе гаразд?
— Сам граф зараз доповість вашій високості, які в нього новини, — сказав д’Емберкур. — Ми почули їх тільки мимохідь.
— Хай йому біс, де ж сам граф? — спитав герцог.
— Він переодягається, щоб з’явитися до вашої високості, — відповів д’Емберкур.
— Переодягається? Хай його дідько вхопить! — вигукнув нетерпеливий государ. — Яке мені діло до його вбрання! Ви, либонь, змовилися з ним, щоб звести мене з розуму.
— Одверто кажучи, — відповів де Комін, — він бажає переказати вам свої новини в приватній аудієнції.
— Хай йому біс! Отак, ваша величність, — сказав Карл, звертаючись до Людовіка, — наші радники завжди слугують нам: коли вони вважають, що довідалися про щось важливе для нас, то пиндючаться, як осел під новим сідлом. Гей, хто там! Накажіть, щоб Кревкер негайно з’явився сюди. Він повертається з льєжського кордону, а ми принаймні (він особливо підкреслив це «ми») не маємо ніяких особливих таємниць, яких не могли б розповісти тут прилюдно.
Всі давно бачили, що герцог уже випив стільки вина, що заперечувати йому було б небезпечно. І хоч багато з присутніх розуміли, що зараз не час вислухувати новини або влаштовувати наради, але, знаючи вдачу герцога, не наважувалися втручатися й мовчали, з тривогою очікуючи, що сповістить граф де Кревкер.
Так минуло кілька хвилин. Герцог, ледве стримуючи своє нетерпіння, дивився весь час на двері. Гості сиділи, втупивши очі в тарілки, немов бажаючи приховати свою цікавість та занепокоєний. Тільки Людовік не виявляв свого хвилювання і весело розмовляв, звертаючись то до кравчого, то до блазня.
Нарешті ввійшов Кревкер і одразу був зустрінутий запитаннями свого государя:
— Ну, які новини в Льєжі і Брабанті, пане граф? Повідомлення про ваше прибуття прогнало всю веселість від нашого стола. Сподіваємося, ваша присутність знову поверне її нам.
— Пане мій і государю, — відповів граф твердим, але сумним голосом, — новини, які я привіз з собою, такі, що краще було б розповісти їх на нараді, ніж на бенкеті.
— Ну, викладай жвавіш, чоловіче, хоча б це були новини про прибуття самого антихриста! — звелів герцог. — Але я вже можу догадатися про них: льєжці знов повстали?
— На жаль, так, пане мій, — відповів Кревкер дуже серйозно.
— От бачиш, — сказав герцог, — я одразу догадався про те, що ти так боявся переказати мені. Отже, ці головорізи знову взялися до зброї. Ну що ж, ця звістка дуже вчасна, бо тепер ми можемо порадитися з нашим государем (тут він уклонився королю Людовікові й кинув на нього погляд, повний шаленої, хоч і стримуваної ненависті), як покарати цих зухвалих бунтівників. Чи є в тебе ще якісь новини? Викладай їх, а потім дай нам відповідь, чому ти не допоміг єпіскопові.
232
«Дикий мисливець» — так за середньовіччя забобонні мисливці звали привид, який нібито зустрічали під час полювання в лісі. Інакше — «Великий захожий».