— З дозволу вашої величності, який же я був би хоробрий, — заперечив Балафре, — коли б злякався цього супротивника або навіть і вправнішого за нього? На що б я був здатний, коли б, не вміючи ні читати, ні писати, не впорався з таким гладким дурнем, що всеньке своє життя тільки те й робив, що сидів за книгами.
— І все-таки, — зауважив Людовік, — я не хочу рискувати твоїм життям, Балафре. Я звелів, щоб цей зрадник прийшов до мене, і він зараз буде тут. Тобі треба тільки вибрати підходящу хвилину, підкрастися до нього ближче й проколоти його під п’яте ребро… Ти розумієш мене?
— Але ж, — відповів Балафре, — коли завгодно вашій величності, це не моє ремесло. Я й собаки не можу вбити, якщо вона не кинеться на мене, або не загавкає, або не дасть мені якогось приводу, або ще щось таке…
— Невже в тебе таке ніжне серце? — вигукнув король. — Хіба ти не завжди буваєш першим у бою і в облозі? Адже ж ти, кажуть, завжди готовий скористатися з усіх насолод і вигод, які дістаються переможцеві з жорстоким серцем і безжалісною рукою!
— Государю мій, — відповів Балафре, — тримаючи меч у руці, я ніколи не відступав перед ворогами вашої величності і не щадив їх. Бій — це інша справа. Тоді небезпека гарячить кров людині так, що, присягаюся святим Андрієм, треба потім години дві, щоб вона заспокоїлася. Це саме я й називаю законним виправданням убивства. Господи, помилуй нас, бідних солдатів, які спершу божеволіють від запалу під час бою, а потім втрачають розум, святкуючи перемогу. Я чув про якийсь легіон, що складався нібито з самих святих. От кому діла по зав’язку — молитися за всіх інших воїнів, замолювати гріхи всіх, хто носить шоломи з перами, куртки з буфами та широкі мечі. Але те, що ваша величність мені пропонуєте, зовсім не солдатська справа, хоч я не заперечуватиму, що справ нам не бракує. Коли астролог, як ви кажете, зрадник, то нехай він і помирає смертю зрадника, а я тут ні при чому. У вашої величності ще є прево з своїми катами — нехай вони з ним і розправляються: це якраз личить їм, а не шотландському дворянинові із порядної родини, який перебуває на службі в короля.
— Твоя правда, — сказав Людовік, — але ти мусиш принаймні охороняти нас і дбати про те, щоб ніщо не перешкодило виконати мій справедливий вирок.
— Я ладен охороняти вас хоч від усієї Перонни, — відповів Балафре. — Ваша величність може не сумніватися: я зроблю для вас усе, що не суперечить моєму сумлінню, а воно, — можу запевнити, — на користь мені й на вигоду вашій величності досить гнучке. Ви, мабуть, знаєте, які мені доводилося облагоджувати справи. Далебі, я скоріше проковтнув би цілу в’язку своїх власних кинджалів, ніж зробив би щось таке для когось іншого, крім вас.
— Ну, тоді нема про що й балакати, — відповів король. — Слухай же, коли Галеотті зайде до мене, ставай біля дверей на чати і нікого не пускай, — ось, власне, і все, чого мені від тебе треба. Іди і поклич до мене мого військового прево.
Балафре вийшов із опочивальні, і за хвилину перед королем з’явився Трістан Пустинник.
— Здрастуй, куме, — привітав його Людовік. — Що ж ти думаєш про наше становище?
— Становище засуджених на смерть, коли тільки герцог не зглянеться на нас, — відповів прево.
— Зглянеться чи ні, але негідник, що заманив нас у цю пастку, піде на той світ нашим квартирмейстером, щоб улаштувати для нас там квартиру, — сказав король, суворо усміхаючись. — Трістане, ти вже зробив для мене й для правосуддя чимало послуг, але finis, або краще сказати, funis coronat opus[239] — і ти повинен послужити мені до кінця.
— І послужу, государю, — відповів Трістан. — Я хоч і проста людина, але ніколи не був невдячний. Я виконаю свій обов’язок у цих стінах або в іншому місці, і, поки живий, кожен ваш вирок буде одразу виконано так, немовби ви сиділи на своєму троні; а там нехай уже розправляються зі мною як завгодно, мені однаково.
— Це саме те, чого я чекав від тебе, куме, — сказав Людовік. — Але чи є в тебе надійні помічники? Зрадник — сильна й спритна людина і, напевне, кликатиме собі на допомогу. Мій шотландець вартуватиме біля дверей, тільки й усього. Навіть і для цього мені довелося його умовляти, вдаючись до жартів та похвал. Олів’є ні до чого не здатний, крім брехні та улещування; правда, він ще великий майстер давати небезпечні поради. І хай йому чорт! Він, мабуть, сам швидше попаде в петлю, ніж зможе накинути її на іншого. Подумай, чи є в тебе люди й засоби, щоб надійно звершити цю справу.
— Зі мною Труазешель і Птіт-Андре, — відповів Трістан, — люди такі досвідчені в своєму ремеслі, що з трьох повісять одного так, що двоє інших і не побачать. Усі ми вирішили жити й померти з вашою величністю, бо знаємо, що, коли вас не буде, з нами розправляться не краще, ніж ми розправлялися з нашими клієнтами. Але, з дозволу вашої величності, з ким саме ми матимемо справу? Я люблю знати це заздалегідь, бо ваша величність не раз лаяли мене за помилки, коли замість справжнього злочинця мені доводилося повісити чесну людину, що не завдала ніякої шкоди вашій величності.
239
Finis coronat opus (латинське прислів’я) — «Кінець вінчає діло». Дотеп funis coronat opus — побудовано на грі слів: замість finis (кінець) вжито funis (мотузка) — «Мотузка вінчає діло».