— Коміне, Коміне, — вимовив Людовік, схвильовано походжаючи по кімнаті. — Яка це жахлива для мене наука! Недурно кажуть: «Vae victis»[243]. Я просто не можу йняти віри, щоб герцог наполягав на всіх цих важких умовах.
— Коли це завгодно вашій величності, я просто хотів попередити вас.
— Але поміркованість, де Коміне, поміркованість навіть у самому успіху, — ніхто, мабуть, не розуміє цього краще за тебе, — потрібна для того, хто бажає закріпити за собою всі його вигоди.
— Але коли завгодно вашій величності, переваги поміркованості вихваляє тільки та сторона, яка програла. Той, хто виграв, керується виключно бажанням не проґавити щасливу нагоду.
— Гаразд, я ще подумаю про це, — сказав король, — але сподіваюся принаймні, що це вже всі безумні вимоги вашого герцога? Далі вже нікуди йти. Чи є ще щось? Бачу по твоїх очах, що є. Мого бажає герцог, якщо не моєї корони? Але вона й так утратить увесь свій блиск, коли я погоджуся на ваші вимоги.
— Ваша величність, — відповів де Комін, — те, що мені залишається ще сказати, почасти або, певніш, великою мірою залежить від самого герцога; проте він бажав би мати ще ухвалу вашої величності, бо ця справа стосується безпосередньо вас, государю…
— Хай йому чорт, що ж це таке? — нетерпеливо вигукнув король. — Кажи, пане Філіпп, яким ще безчестям він хоче заплямувати моє ім’я?
— Тут уже не йдеться про безчестя, государю. Йдеться тільки про те, що ваш брат у перших, герцог Орлеанський…
— А, он що! — перебив його Людовік, але Комін продовжував говорити, не звернувши уваги на його вигук:
— Герцог Орлеанський кохає графиню Ізабеллу де Круа, і герцог Карл, який цілком схвалює такий шлюб, бажає мати також вашу ухвалу щодо цього одруження і вашу згоду — надати цьому благородному подружжю такого земельного наділу, який разом із маєтками графині міг би вважатися гідною спадщиною для сина Франції.
— Ну, цього ніколи не буде, ніколи! — крикнув Людовік, не маючи сил погамувати хвилювання, яке він досі ледве стримував. Він скочив з місця і гарячково заходив туди й сюди. Від його звичайного самовладання не лишилося й сліду. — Ніколи, ніколи! Нехай принесуть ножиці і пострижуть мене, немов сільського дурня, на якого я тепер так схожий!.. Нехай ув’язнять мене в монастирі… покладуть у труну… нехай виколять мені очі розпеченим залізом… зарубають сокирою або отруять болиголовом… нехай роблять зі мною що завгодно, але я не дозволю герцогові Орлеанському порушити слово, дане моїй дочці. Він ні з ким не одружиться, поки вона жива!
— Перш ніж так рішуче заперечувати цей шлюб, вашій величності слід було б зважити, чи є у вас змога не допустити цього, — сказав де Комін. — Кожна розсудлива людина не буде підпирати плечима скелю, яка падає.
— Так, але людина мужньої вдачі може знайти для себе під нею могилу, — відповів Людовік. — Згадай тільки, де Коміне, адже цей шлюб — загибель, руйнація мого королівства. Адже ж у мене тільки один син, слаба дитина, і після нього герцог Орлеанський — найближчий мій наслідник. Сама церква погодилася на його одруження з Жанною, і цей шлюб щасливо поєднає інтереси обох ліній мого дому. Пригадай, що цей шлюб був улюбленою мрією всього мого життя. Я обміркував його з усіх боків, я мріяв про нього вдень і вночі, я воював задля нього, грішив задля нього… Ні, Філіппе де Комін, я не можу від нього відмовитися. Ти тільки уяви собі, друже, і тобі стане шкода мене. Певен, що твій розум швидко знайде щось інше замість цієї жертви — якесь ягнятко для заклання; я готовий усім пожертвувати, але не цим своїм наміром, що дорогий для мене, як для праотця Авраама його рідний син[244]. Філіппе, зглянься на мене! Ти принаймні мусиш знати, що для людини, обдарованої проникливим розумом, здатним передбачити майбутнє, руйнація плану, старанно й довго опрацьовуваного, — незрівнянно більше лихо; ніж скороминуще горе звичайних людей, які прагнуть задовольнити лише швидкоплинну пристрасть. Ти вмієш співчувати глибшій, справжній скорботі зрадженого розуму та розчарованої проникливості — хіба ти не співчуваєш мені?
— Я співчуваю вам, государю, але мій обов’язок перед моїм государем…
— Не кажи мені про нього! Не згадуй його імені! — вигукнув Людовік із щирим чи вдаваним обуренням, що примусило його, здавалося, забути на хвилину звичайну свою стриманість і обережність у словах. — Карл Бургундський не вартий твоєї прихильності, коли він наважується ображати й лупцювати наймудрішого й найвідданішого з своїх васалів, називаючи його на глузд: «Побитою чоботом макітрою»[245].
244
Натяк на біблійну оповідь про те, як Єгова хотів випробувати віру Авраама і наказав йому принести в жертву свого сина Ісаака; Авраам послухався наказу й збирався вже заколоти Ісаака, але Єгова затримав його руку й послав йому ягня, щоб принести цю тварину в жертву замість Ісаака.
245
Про це розповідається з більшою грубістю й меншого ймовірністю у французьких мемуарах того періоду. Нібито Комін усупереч властивій йому розсудливості одного разу попросив Карла Бургундського, щоб той роззув його, хоч досі ніколи не дозволяв собі фамільярності у стосунках з герцогом. Я намагався надати цьому анекдотові інше тлумачення, яке більше відповідало б розважливій вдачі де Коміна.