— Розумію тебе, мій любий племіннику, — сказав королівський воїн, — добре тебе розумію. Але ти ще погано знаєшся на цих справах. Герцог Бургундський — це гаряча голова, смільчак, справжній боєць, але нерозважливий. В усіх сутичках він попереду своїх рицарів і ленників з Артуа і Ено. Отже, подумай, чи могли б ми своєю хоробрістю і вмінням перевищити самого герцога та його відважних дворян і прославитись? Якщо б ми відстали од них, то мали б нагоду потрапити до рук поліційного старшини за те, що були ледачі. Коли б були поряд з ними, то сказали б, що так і треба і що ми чесно заробили свою платню; а коли б мені пощастило випередити інших хоча б на довжину списа (що дуже важко і небезпечно в такій сутичці, де кожен старається з усієї сили), то пан герцог, побачивши добрий удар, сказав би на це своєю фламандською мовою: «Еге! Добре влучив! Спритний пікінер, хоробрий шотландець, дайте йому флорин[56], хай вип’є за наше здоров’я». Але якщо ти чужинець, то не сподівайся ні чинів, ні земель, ні скарбів на такій службі: все дістається тамтешнім дворянам.
— А кому ж іще це має діставатися, коли не тамтешнім мешканцям? — запитав молодий Дорвард.
— Тому, хто захищає тих мешканців, — відповів Балафре, випростуючись на весь свій велетенський зріст. — А ось що каже король Людовік: «Мій добрий французький селянине, мій Жак-Простак, бери своє знаряддя, свій плуг і борону, садовий ніж і копаницю, іди працюй собі; ось мій хоробрий шотландець, що битиметься за тебе, а ти лише подбай за те, щоб сплатити йому. А ви, мій ясновельможний герцоге, мій славнозвісний графе і мій наймогутніший маркізе, теж приборкайте вашу відвагу, аж доки вона не буде потрібна, бо вона може зірватися з поводів і завдати лиха своєму государеві. Ось моє регулярне військо, моя французька гвардія, тут передусім мої шотландські лучники і мій доброчесний Лезлі, який битиметься не гірше, а навіть краще за вас з усією вашою свавільною відвагою, що погубила ваших батьків у битві при Крессі і Азенкурі»[57]. Тепер ти бачиш, в якій з цих двох держав мандрівний рицар може досягти найбільшої слави?
— Здається, я розумію вас, любий дядечку, — відповів племінник, — але, як на мене, то немає слави там, де немає риску. Вибачте, вартувати старого короля, якого ніхто і не думає скривдити, марнувати літній день і зимову ніч поза он тими визубнями, сидіти в стінах фортеці, в цій залізній клітці, та ще під замком, щоб ти не втік, — це легке й безтурботне життя не для мене. Ох, дядечку, це ж однаково, що бути соколом, який сидить на своїй жердці і якого ніколи не беруть на полювання!
— Ну, присягаюся святим Мартіном Турським, цей хлопець не з боягузів! Справді, у нього вдача Лезлі, точнісінько, як я в його роки, тільки ще більш нерозважливий. Але слухай-но, юначе, — хай живе король Франції — рідко буває такий день, щоб не було якогось доручення, виконуючи яке ми могли б добути собі і гроші і славу. Не думай, що найвідважніші і найрискованіші подвиги вершать при денному світлі. Я міг би розповісти тобі про штурм замків, захоплення полонених і таке інше, коли особа, ім’я якої я не називатиму, проявила велику відвагу й здобула собі більшу славу й багатство, ніж перший-ліпший з хоробрих прихвоснів одчайдушного Карла Бургундського. І раз його величності подобається не встрявати в такі справи, то тим більше він має часу, щоб об’єктивніше оцінити подвиги, в яких він сам не брав участі, і справедливо, щедро винагородити воїнів, що відзначилися. О, це найпроникливіший і найхитріший з усіх государів!
Племінник переждав і потім сказав тихим, але виразним голосом:
— Добрий панотець Пітер часто вчив мене, що дуже небезпечні для душі ті подвиги, якими здобувають невелику славу. Не треба вам казати, любий дядечку, що ці таємні доручення неодмінно повинні суперечити моїй честі…
— За кого ти мене вважаєш, любий племіннику? — спитав Балафре майже суворо. — Правда, мене не виховували в монастирі, я не вмію ні писати, ні читати, але я брат твоєї матері, чесний Лезлі. Я вірний своєму панові й слову. Чи не гадаєш ти, що я здатний на те, щоб дати тобі пораду вчинити якусь підлість? Сам Дюгеклен[58], найславетніший рицар Франції, коли б він ще був живий, міг би пишатися моїми подвигами.
— Я не можу не вірити вам, любий дядечку, — сказав юнак. — Ви єдиний родич, що залишився в мене після мого нещастя. Але чи правду кажуть, мовби двір короля отут, у замку Плессі, дуже дивний? При ньому нема ні дворян, ні великих васалів чи високих сановників? Король розважається із своїми слугами і на таємні наради запрошує тільки звичайних людей. Знатність і шляхетність принижуються, а люди найнижчого стану підіймаються до королівської ласки. Все це здається не подібним до звичаїв його батька, благородного Карла, який вирвав з пазурів англійського лева більш як наполовину завойоване французьке королівство.
56
Флорин — раніш золота монета, вартість якої була неоднакова, залежно від часу й країни (тепер срібна монета в Голландії),
57
Бій при Крессі 1346 року — один з епізодів Столітньої війни (1337–1453), коли англійський король Едуард III висадився з військом на півночі Франції, в Нормандії, й розбив французьке рицарство коло містечка Крессі (близько міста Абвілля). Бій при Азенкурі 1415 року, яким Генріх V, король англійський, закінчив завоювання Нормандії, знаменує довготривалий період успіхів англійської зброї у Франції.
58
Дюгеклен, Бертран (1320–1380) — коннетабль Франції, знаменитий французький полководець і герой Столітньої війни.